«Сергій завжди попереджав, коли і скільки не буде на зв’язку. Того разу треба було зачекати тиждень. На восьмий день ми всі його набирали. Телефон приречено мовчав. Аж одного фатального вересневого ранку його сестрі Тоні працівники військкомату принесли сповіщення, в якому йшлося, що брат вважається зниклим безвісти. А уже ввечері – похоронку», – плаче 59-річна Тамара Клюйко, у якої на війні загинув вже другий племінник. Власних дітей Всевишній жінці не дав, тож синами й доньками стали племінники.
Уродженець Бересті Дубровицької територіальної громади, що на Рівненщині, загинув 18 вересня 2023 року в результаті мінометного обстрілу поблизу Новопрокопівки на Запоріжжі… Йому навіки залишилося тридцять. Обірвала проклята війна перспективні плани, такі, здавалося б, прості, проте такі важливі життєві мрії. «Їхнє з дружиною Наталкою подружнє життя було коротким, як спалах, проте неймовірно щасливим, – ніяк не втамує сльози тітка. – Вони познайомилися з нею у Вербівці, куди вийшла заміж його сестра. В тому мальовничому селі, заробляючи й заощаджуючи, облаштовували до ладу залишену дружининою бабусею хатину. Вже й вікна з дверима замінили, і огорожу придбали… Мріяли про дітей. Вони були таким взірцевим подружжям, так добре між собою ладнали, що їм по-доброму заздрили всі. У них навіть день народження був з різницею у два дні. Вони – ровесники».
Майстровитому хлопцю під силу була будь-яка робота. Довелося скуштувати й заробітчанського хліба. Строкову службу не проходив – здоров’я не дозволяло. Коли ж на захист рідної землі покликала країна, пішов, не вагаючись. 15 грудня 2022 року поповнив ряди військової частини-А4350. Відповідального стрільця поважали побратими, до нього дослухалися. Боєць жодного разу не поскаржився, що важко чи чогось бракує. Завжди запевняв рідних, що все добре. Він змалку був дуже порядним, напрочуд роботящим й завжди приходив на допомогу тим, хто потребував.
…У материнськім сні він янголом з’явився в рідній хаті. «Синочок, забери мене з собою, – благала ненька плачучи. – Нам із батьком так важко без тебе». «Я не можу, мамо, у мене дуже крихкі крила», – відповів й полетів. До неба. Щоб поповнити небесний легіон.
…Він відчував, що загине, бо навіть попросив поховати не у рідному селі, а в тім, де мешкав з коханою. Але так хотів жити. Бо ж мав заради кого.
