Підвіски, писанки, дзиги, іграшки, магнітики, сопілки, тарілки, сільнички-будиночки, тарілки, дощечки, ложки, лопатки, ступки… – різна сувенірна й кухонна продукція. Як же вона перехоплює подих і закохує в себе. Вправно, професійно й з любов’ю розписана петриківським розписом, вона оживає найяскравішими барвами, квітами-птахами, візерунками-орнаментами й закохує у себе.
Її роботи слугують презентами, покращують настрій, збирають необхідні кошти на підтримку війська. Представники української діаспори в Китаї й Німеччині продають на благодійних ярмарках, здавалося б, дрібнички, проте екслюзивні, з українською душею. Швидко розходяться її вироби й на українських благодійних ярмарках чи аукціонах.
Вам також може сподобатися
Займатися петриківським розписом цій щирій українці, як мовиться, сам Бог велів. Ольга Данильченко народилася й живе на батьківщині українського декоративно-орнаментального народного малярства – у Петриківці, що у Дніпровському районі на Дніпропетровщині.
За прикладом мами й старшої сестрички вона змалу мріяла про вчительську стезю. Не вступивши одразу по закінченні школи на історичний факультет педагогічного вишу, щоб не втрачати рік, дівчина тимчасово влаштувалася на місцеву фабрику «Дружба», що славилася своєю сувенірною продукцією на весь світ. Бо ж добре володіла майстерністю петриківського розпису: в старших класах проходили з цього мистецтва виробничу практику. Але не дурний вигадав, що не буває нічого постійнішого, ніж тимчасове: мрію стати вчителькою витіснила прив’язка до малярства. Шість років пропрацювавши там, вже досвідчена художниця, по-справжньому залюблена у свою справу, перейшла до Центру петриківського народного мистецтва. Там полонила своєю творчістю й ділилася досвідом з охочими добрий десяток літ.
Зарплата митця свого часу змусила шукати інших хлібів. Влаштувалася на заправку оператором-касиром. Робота, сім’я, домашні клопоти місця на творчість фактично не залишали. Але під час повномасштабки, коли, маючи за плечима службу (чи, пак, війну) в Нагірному Карабасі, чоловік Юрій пішов гнати ворога з рідної землі, треба було десь дівати емоції, якось тамувати тривогу. Розмальовуючи, витягувала себе емоційно. Виснажливе чекання лягало настроями на підготовлене дерево: коли білими, безфарбними відтінками, коли темними, коли яскравими… Нині коханий на реабілітації після поранення.
Минулорічного літа жінка залишила роботу і щільніше зайнялася тим, що любить. Хоч зізнається, малювати петриківкою на ватмані – суттєво інші відчуття: і розміри більші, й мазки по-іншому лягають, є фантазії де розгулятися. Утім більше працює з деревом. На вже готові вироби: сільнички, будиночки, ложечки й інше – наносить те, що надиктовує душа. «Заготовки купую в майстрів, які цим займаються, – розповідає Ольга Іванівна. – До нанесення мазків їх ще належно слід підготувати: зачистити, зашліфувати. Якщо колір має бути світлим – нанести кілька шарів клею ПВА, якщо кольоровим – вкрити кілька разів фарбою…» Найбільше, звісно, захоплює, затягує, полонить основний, як мовиться, штрих – власне нанесення орнаменту. Після готовий виріб покривається лаком. «Якщо малюю-розписую в кімнаті, – усміхається художниця, – то лакувати мушу в котельні, бо ж запахи».
Мрію жінки про вчительську долю втілили дві донечки – Дарина й Катерина. А 8-річна онучка Софійка, приїжджаючи до бабусі, охоче приєднується до розпису-малярства. Їхні вироби представлені в місцевому музеї, їх також можна замовляти й через соціальну сторінку мисткині, яка входить до групи майстрів петриківського розпису. Ці ексклюзивні витвори справді захоплюють і полонять. Їх хочеться і мати вдома, й дарувати. Це ж бо наше, з дідо-прадіда українське.
Найбільше жінка, як і більшість справжніх українців, мріє про Перемогу. Після неї її розпис заграє ще кращими візерунками, орнаментами, кольорами.
