Змалку надмірно справжній, справедливий і чесний, він вперто рвався гнати ворога з рідної землі. І якщо в часи АТО/ООС рідним ще якось вдавалося стримати його запальний порив, то у повномасштабне вторгнення аргументами не стали ні зовсім юний вік, ні налагоджена робота за кордоном, ні кохана, з якою планував одружитися, ні низка інших нагальних справ. Усі мрії і плани перспективний юнак відклав на після Перемоги, гордо доєднавшись до лав кумирів-десантників. Двадцятип’ятиріччя Руслан Павлуцький із Нового Світу, що на Подільській Городоччині, зустрів на позиціях. А за менш ніж місяць після ювілею гранатометник 82 окремої десантно-штурмової бригади з позивним «Локі» прийняв свій останній бій. Проте дорога до рідного дому, де навколішки стріли небаченим велелюддям, морем квітів й ріками сліз земляки, виявилася аж надто довгою. Скільки ж сліз, молитов, щирої віри й залізобетонної надії вмістили в себе, здавалося б, нескінченні дні, відколи отримали сповіщення про зникнення безвісти до першої звістки від побратимів, фатальної. А затим – до першого збігу ДНК. Після нього ще впродовж дев’яти місяців, до другого співпадіння, бо ж зовсім не хотілося прийняти, химерною надією живила й тримала хвороблива віра, що вже межувала з ілюзією. Бо немає в світі сили, здатної похитнути батьківське чекання.
Двох своїх синів, Віталія й Руслана, Анатолій Павлуцький забрав до себе від колишньої дружини із Рахівщини, що на Закарпатті, у 2004-му, коли старшому було десять, молодшому – п’ять років. На той момент подружжя уже з рік було розлучене. Попервах з хлоп’ятами допомагала бабуся чоловіка, його мама ж бо дуже рано відтоптала ряст, померла в 39 років. Але за два літа минулася й бабця. Вміло, невтомно, мудро й жертовно впродовж цих років вдавалося Анатолію бути синам і татом, і мамою. Лавірував між нелегкими роботами на різних підприємствах, чималим домашнім господарством, хатніми й побутовими справами. Понад усе прагнув, щоб кровинки зростали не в гірших умовах, ніж їхні ровесники. І хоч жодного разу не поскаржився й не нарікнув, лише Господь направду знає, де брались сили. Напевно, черпав їх в синівській любові. Та й хлопці, зростаючи на батьківському прикладі, були працьовитими й усе вміли: і з чоловічими, й з жіночими роботами були, як мовиться, «на ти». На канікули до себе у столицю, щоб відпочили від сільських буднів й змінили обстановку, племінників забирала Анатолієва сестра. Ставши старшими, хлопці їздили до мами у гості, а дорослими часто разом з нею працювали за кордоном.
Вам також може сподобатися
Навчені доброти, людяності, взаємодопомоги, відповідальності, брати стрімко обростали друзями. Завжди користувалися непідробним авторитетом у школі й серед односельців.
«Зараз, вірите, образливо, що мало часу приділяв дітям, – тамує голос, щоб не тремтів від сліз, що душать так підступно, осиротілий батько. – Що в того ж м’яча з ними не пограв, вони дуже спортивні. Що на риболовлю не сходив. Все не було коли. Робота, робота, робота… Роки тотального безгрошів’я й бажання будь-що забезпечити дітей. Та хіба ж я знав, що набутись не встигну. Думав, з онуками уже награюсь. Та від Руслана їх вже й не буде».
По закінченні одинадцятирічки Руслан здобув фах автомеханіка. За спеціальністю не влаштовувався – рвонув за заробітчанським хлібом. Справжній чоловік прагнув заробляти гроші. Затим у Львові здобув ще й фах електрогазозварювальника. І знову працював по закордоннях.
Що сина не спинити, батько розумів з першого світанку повномасштабного вторгнення, втім вірив, що бодай на трішки вперте рішення мужнього патріота відтермінує вік. На початку 2023 року Руслан вже навчався в 199 навчальному центрі десантно-штурмових військ. Затим вправний гранатометник в складі дружної родини 82 окремої десантно-штурмової проходив злагодження в Широкому Лані на Миколаївщині. З липня в житті оборонця взяли старт пекельні фронтові дороги Роботинського напрямку.
Вони з побратимами раз-по-раз ходили на штурми. Але від батька, щоб той не хвилювався, син вмудрявся це приховувати. Розумів: той, у кого за плечима строкова служба, розкусить миттєво. Тож віднаходив майже неіснуючі способи бодай раз на добу вийти на зв’язок. А якось десять днів телефон мовчав. Анатолій зателефонував на гарячу лінію бригади. Там запевнили, що все добре: Захисники на штурмовій операції. До слова, успішних штурмів в його біографії вистачало: проривали лінію фронту, вибивали ворога з його позицій, закріпляючись на нових.
«Тату, скоро буду в Хмельницькому! Зустрінеш», – бадьоро потішив найріднішого. «Десять днів побув удома, 20 вересня я його провів», – гортає коротку, проте таку ємну книгу життя сина тато. Перспективного Захисника керівництво навіть планувало відправити на сержантські курси. Бо був відповідальним, виваженим, сміливим, відважним і мужнім. Це констатують згодом побратими. На прощанні. «Мій чоловік запевняє, що світлішої душі він у житті не зустрічав», – підсумує, обіймаючи батька, дружина одного з співслуживців.
«16 жовтня у синової дівчини, з якою планував одружитися під час наступної відпустки, був день народження, – розповідає батько. – Я завіз їй, мешканці сусіднього села, від сина букет. Набрав його, щоб розповісти. Він не мав часу говорити, пообіцяв набрати згодом». От тільки згодом телефон замовк. Назавжди.
Кажуть, батьківське серце здатне плакати при сухих очах, і від того ще болючіше. Обривав всеможливі телефони, оббивав пороги дотичних відомств, доєднувався до чи не усіх існуючи чатів. «На ваше звернення спрямували сповіщення», – ошелешили під час чергового телефонування на гарячу лінію частини. «Мені не треба! Яке сповіщення?» – відчув недобре. У тім документі йшлося, що Руслан зник безвісти. Після нього почалися виснажливі пошуки й сповнене молитов чекання. Сумував й не хотів йняти віри в припущення побратимів, що таки загинув. Оживав, коли чув, що хтось бачив, як «Локі» бігав. «Та я розумію: війна. Штурм. Кацапи. Голий степ. Скільки ж там побігаєш. Якщо й бігав. Він верткий такий, гнучкий, спортивний, – аналізує Анатолій. – Коли за більше ніж рік збігли його й моє ДНК, попросив, щоб і його ненька здала, щоб ще цю, мітохондріальну, зробили. Ще дев’ять місяців, поки його виконували, мав право на віру в диво. Але, якщо відвертим бути, то я й досі продовжую чекати».
…«Завжди усміхнений, привітний, життєрадісний, доброзичливий», – характеризують хлопця вчителі. Таким він навічно залишиться на безлічі світлин, на бригаднім прапорі, на меморіальній дошці. Його іменем назвуть вулицю. Його подвиг й самопожертва золотими літерами вкарбовані в історію незалежної України. Проте ніколи він не переступить поріг отчої хати, де до останнього подиху чекатимуть, не приведе сюди дружину і онуків. «Сниться мені, – нестерпний біль збивається клубком у горлі сильного чоловіка. – Нечасто. І завжди в цивільному. Бо у військовій формі бачив сина хіба на фото й коли приходив у відпустку». Скільки б без тої військової форми він би устиг ще зробити…
