«У вівторок, проводжаючи коханого на фронт, чомусь вперше за вже звичний період стрічань-хвилювань-проводжань закралася дивна тривога, яка, мов кувалдою в скроні, вторила: «Останній раз». Гнала від себе дурні передчуття, розуміючи, що думка матеріальна, – так мужньо й так безрезультатно намагається втамувати нестримні сльози ще зовсім юна, та уже вдова. – А вже в четвер його не стало: ще о десятій вечора ми поспілкувалися, а за півтори години орківське смертоносне залізяччя шансів не залишило. Тепер я ненавиджу квітень, що завжди був найулюбленішим місяцем».
27-річний Руслан Швадронов з Юр’ївки Братського району Миколаївської області загинув 30 квітня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Гусинки, що на харківській Куп’янщині.
Вам також може сподобатися
«Приїду на каву, покажеш місто?» – власне з цього, тоді, на її думку, жарту й розпочалася історія кохання. Вона тоді жила з трирічною донечкою в Кропивницькому. Він служив у Запоріжжі. Вони знайомі. Колись восьмикласницею переїхала до його села. Він тоді в дев’ятому навчався. Обоє лідери, старшокласники жартома підколювали одне одного, так би мовити, втираючи носа. Хоч нині Вікторія чесно зізнається: Руслан, що завжди перебував у центрі найкрутіших компаній, їздив на мотоциклі, віртуозно грав у волейбол й захоплювався спортом, надто боксом, таки приковував дівчачу увагу. У дружній багатодітній родині хлопець змалку був привчений і до праці, й до порядності, й до відповідальності.
Після школи життя повело кожного своєю стежиною. Здобувши фах інженера-будівельника у Миколаївському будівельному, Руслан у 2019 році вступив до Одеської державної академії будівництва та архітектури. Утім за рік до отримання диплома взяв академку, щоб служити в армії. Однак підписав контракт з Нацгвардією. А потім, з великою війною, навчання справжній українець переніс на після Перемоги. Бо ж мусив гнати ворога з рідної землі. Пролягли його воєнні дороги і Миколаївщиною, й Харківщиною. У 2023-му ж оборонець перевівся до 15 бригади оперативного призначення Національної гвардії України «Кара-Даг», де служив у складі 2 батальйону штурмової роти. Брав безпосередню участь у важких боях та штурмових операціях у районах Малої Токмачки та Роботиного Запорізької області – на одному з найскладніших напрямків фронту. Впродовж цього часу невтомний й такий ж відповідальний, як він сам, Янгол-охоронець беріг. Траплялися випадки, коли ну точно мав би загинути, а охоронець вперто не давав, в долю секунди витягував. Потужні, певно, неньчині молитви. Кілька таких випадків й дало право юнаку повторювати: «Я фартовий. Тож все буде добре». Попри численні контузії, попри поранення, затятий патріот вперто рвався на фронт…
…І хоч тоді Вікторія думала, що Руслан жартує, хто ж бо на каву за триста кілометрів примчить, таки приїхав. Як романтично провели тоді час. Справжня симпатія дуже стрімко переросла у непідробні почуття. Обоє небавом переїхали до Миколаєва. Тут орендували квартиру. Тішилися, як малі діти, коли служба давала можливість хоч зрідка, хоч трішки набутись разом. Маленьку Мілену прийняв як рідну донечку, а та, відчувши справжню батьківську любов, стала його татом називати. Одразу зізнався коханій, що мріє про спільну донечку і про сім’ю. Коли тест нарешті показав дві омріяні смужки, замовила пісню про їхню історію, в останньому заспіві якої й відкривався сюрприз. Плакав від щастя й крутив суджену на руках.
Затятий романтик планував освідчитись у квітні, в улюблений місяць обраниці. Утім зробив це в грудні, 13-го, коли ходили разом на УЗД. На даху будинку, з серцем із троянд, де кожнісінька дрібничка була продумана до деталей. «Він так тремтів тоді від хвилювань, – пригадує кохана. – І я від радісного хвилювання стала вся трястися». Розписалися тихо. В родинному колі.
Відповідальний сім’янин приїхав на сімейні пологи. Жінку кесарили, тож маленький найомріяніший в світі згорточок поклали татусеві на груди. Назвали Мирославою. «Славитиме мир, – підсумував, – мир, за який я борюся». Він допомагав і тоді в пологовому, і завжди вдома. Він кульками, квітами, світлинами прикрасив сімейне гніздо, готуючись до виписки. Якщо дарував квіти – неодмінно усім трьом. Він запевняв, що дівчатка мусять зростати принцесами. Не ділив роботу на чоловічу й жіночу. І прибирати міг, і готував дуже смачно, за будь-що брався без вагань. Дуже любив тішити рідних сюрпризами. «Буває, вийду з душу, – гортає пам’ять найяскравіші сторінки, що їх так мало, – а він кличе на романтичну вечерю, на кухні вже горять свічки, звабливо пахне смакота й хизуються красою квіти. За ним було дуже затишно, спокійно і комфортно. Я чітко усвідомлювала і відчувала: за ним ми завжди захищені. Але він не вмів бути строгим. Постійно усміхнений, жартівник і дотепник, він мав дуже багато справжніх друзів, які зараз нас підтримують».
Дружина розповідає, як тішився чоловік, коли здійснилося ще одне заповітне: його, після відповідних курсів, відібрали працювати з FPV-дронами. «Я ще дорікнула тоді жартома, що очі так не світилися щастям, коли народилася донька, – веде далі Вікторія. – Після відновлення він знову добровільно повернувся до виконання бойових завдань у складі батальйону безпілотних систем «Привид Хортиці». На Куп’янському напрямку виконував бойові вильоти на ударному безпілотному комплексі Vampire, допомагаючи знищувати ворога та рятувати життя українських військових. Руслан дуже болісно переживав втрату побратимів. Це єдине, про що міг зі мною говорити. Бо справжні будні війни замовчував – не травмував. Найбільшим тригером була втрата армійських друзів. І коли з них лишився один, все переймався, аби той не загинув. Утім, у квітні написав, що й він двохсотий».
…У ту останню свою відпустку чоловік прийшов, нині аналізує дружина, не такий, як завжди: надміру мовчазний, виснажений і задумливий. «Коли я щось планувала, до прикладу, замовити однакові сукні на Мирославин перший ювілей, він просто відповідав: «Не спіши», – розповідає. – Не планував наперед, хоча колись озвучив, що в планах є власний бізнес. Він просто вмів і завжди прагнув заробляти копійку. Обмовився лиш, що за першої можливості повеземо дітей на море. Тоді він приїхав у п’ятницю, в суботу взяв Мілену й пішов з нею у місто. Придбав дорогий давно обіцяний самокат. Вони повернулися щасливі, традиційно принесли нам квіти. А потім ми гостювали у батьків його друга. Руслан, захоплюючись їхніми сімейними стосунками, запитав, скільки років разом. «А ми переплюнемо», – запевнив, почувши, що 33. Але не судилось – війна не дала».
Він загинув в четвер. Вона обривала всі телефони і продовжувала чекати. Попри відсутність зв’язку вірила, хоч раніше навіть про годину не в мережі попереджав. А в суботу небо розрядилось найфатальнішим. Не йняла віри і не приймала. Аж поки не підтвердив капелан.
Його поховали у рідному селі, за 160 кілометрів від Миколаєва. До сорока днів його дівчатка залишилися там. Щоднини брали карематик, розстеляли біля могили і говорили, розповідали, Мілена присвячувала йому малюнки.
Щомісяця найщасливіший і найкращий у світі батько вітав родину з її, так би мовити, ювілеями. «Миросі нині дев’ять місяців. Вітаю нас», – за кілька днів було останнє, бо на десять вже не привітав. «Якось, ніяк не знаходячи сили змиритися, – вона тамує подих, щоб не розридатися, – я так просила у неба змоги його обняти і поцілувати. Востаннє. І мрія ця здійснилася уві сні. А потім снився мені і другу з маленькою дівчинкою. Тому я думаю, що він там опікується якоюсь малявкою. Бо на цьому світі не встиг натішитися рідною донечкою, що була сенсом його життя. А Мирося з кожною дниною все більше схожа на Руса. Така ж хитра. Так само посміхається. І навіть зводить, як він, брову. Знаєте, я спочатку дуже злилася на нього, що пішов, що лишилися без нього. Але усвідомлюю: це його вибір. Тому, попри найнестерпніший біль, що не рубцюється, щиро вдячна, що зі своїх 27 років такого достойного життя два він присвятив нам. Якби ви бачили, яким велелюддям проводжали його в останній земний путь. Він, певно, цим гордився з неба».
Дружина створила петицію про присвоєння Руслану Швадронову звання Героя України. Підписати її можна, перейшовши за посиланням:https://petition.president.gov.ua/petition/265416?fbclid=IwY2xjawSck51leHRuA2FlbQIxMABicmlkETFHcU1ZcndWU0NTQmRFcHpwc3J0YwZhcHBfaWQQMjIyMDM5MTc4ODIwMDg5MgABHvLfgSfDvFLjUYw2LHGeUfeeL2OlwyDZ1Mr2TG01cpF8OjkFSPb95-g-13HK_aem_nXXlus6MClTVE82bAUw8AA
