Олег Сіміков родом з Рубіжного на Луганщині. Ще школярем вирішив, що неодмінно стане лікарем. І наполегливо йшов до своєї мети. Після школи деякий час працював слюсарем-сантехніком, на будівництві. І одночасно штудіював підручники, посилено готуючись до вступу до омріяного вишу. Тож зміг легко подолати вступні іспити до Луганського державного медичного університету. Під час навчання познайомився з майбутньою дружиною Ольгою, одружилися і по закінченні вишу залишилися у Луганську. «Спершу працював у загальній хірургії, – розповідає про початок свого шляху у медицині пан Олег. – Але була потреба у судинних хірургах. Тож пройшов додаткове спеціальне навчання і до 2014 року працював судинним хірургом у Луганській міській лікарні № 9. Дружина була сімейним лікарем». У 2006 році у подружжя народилася старша донечка, у 2014 якраз чекали на другу…
«Коли виїжджав з Луганська, важливі документи примотав до тіла скотчем»
Олег Сіміков ще зі шкільної парти мав тверду проукраїнську позицію. «Велику роль у цьому відіграла моя вчителька української мови та літератури Раїса Іванівна Гонтар, – каже він. – Крім цікавих уроків, вона ще вела гуртки, прищеплювала нам любов до української мови, до України. Загалом Рубіжне було переважно проукраїнським містом. А ось у Луганську відчувалися різні настрої. Але й проукраїнськи налаштованих мешканців було багато. Зокрема й медики нашого відділення. Наприкінці 2013 року ми виходили на підтримку Київського Майдану». Але тоді проросійські сили в Луганську перемогли, і родині лікаря довелося виїжджати з міста, яке вже стало рідним.
«Лікарі нашого відділення виїхали раніше, я ж залишався мало не єдиним судинним хірургом в місті, – згадує лікар. – Надавав допомогу усім, хто її потребував. Дружина тоді була вагітною, тож на початку літа 2014-го я її з донькою перевіз до батьків, а сам ще приймав хворих до кінця липня». У місті вже стало нестерпно: всюди окупанти, почалися перебої з водою, електрикою, газом. Наприкінці липня Олег вирішив виїжджати. «Важливі документи віз на собі: примотав до тіла скотчем, – голос сильного чоловіка починає підступно тремтіти. – Коли минув усі ворожі блокпости і нарешті побачив жовто-блакитні прапори, українських військових, я цілував нашу українську землю. Це було неймовірне відчуття полегшення, щастя. Я обіймав наших хлопців. А вони мене заспокоювали: «Видихніть, ви в Україні».
У пошуках роботи об’їхав пів України
Далі почалися пошуки роботи. Суми, Харків, Полтава, Хмельницький, Рівне, Чернігів, Київ, Кропивницький, Миколаїв, Херсон. Олег об’їжджав місто за містом у пошуках посади судинного хірурга. Він по черзі заходив у медичні заклади, цікавився вакансіями. Та судинна хірургія – вузька спеціальність, і роботу було знайти непросто. Нарешті у Чернігівському кардіологічному диспансері запропонували посаду ендоваскулярного хірурга. «Я пройшов стажування у Києві в Інституті серця, і у 2015 році ми з дружиною і двома доньками переїхали до Чернігова, – розповідає лікар. – Чернігів нас зустрів дуже тепло: нові пейзажі, нові знайомства, доброзичливі люди». Наступні сім років минули у звичному ритмі: прийом пацієнтів, операції, розмірені сімейні будні…
Коли почалося повномасштабне вторгнення, біля кардіодиспансеру влучила ворожа бомба. Приміщення зазнало значних руйнувань. І пану Олегу знову довелося шукати роботу. Як у 2014-му, він знову почав об’їжджати українські міста, розсилати резюме у різні медичні заклади. «Після Києва найближчими були Вінниця і Житомир, – пригадує. – Вирішив почати з Житомира. Спланував поїздку: перша міська лікарня, потім обласна, друга міська – вони так географічно були розташовані, якщо їхати з боку Києва. У першу міську лікарню я приїхав у розпал робочого дня. Й одразу мені вдалося зустрітися з одним із заступників керівника закладу. Я розповів про себе і свій досвід, а він каже: «От саме ви нам потрібні». Думаю, це доля мене так вела. Бо ж в житті нічого просто так не буває».
Саме тоді Житомирська міська лікарня № 1 придбала новий ангіограф і шукала фахівців. Так Олег Вікторович почав працювати спершу інтервенційним кардіологом, а згодом очолив відділення інтервенційної кардіології, реперфузійної та ендоваскулярної хірургії. Поки у відділенні велися ремонтні роботи, дружина з дітьми залишалася у Чернігові, а чоловік щотижня їздив до них. Коли ж облаштувався на новому місці, перевіз сім’ю. Тоді у лікарні відкривали центр ментального здоров’я і потребували фахівців – психіатрів та психологів. Тож Ольга пройшла спеціалізацію з психіатрії і вийшла на роботу у новостворений центр ментального здоров’я. Старша донька пішла стежиною батьків – нині навчається у Полтавській стоматологічній академії. А молодша ще школярка.
Луганськ ароматами відгукується у снах
За словами Олега Сімікова, вони вже почуваються житомирянами. «Попри те, що нам довелося залишити насиджене місце і втікати від окупантів та руського міра, і в Чернігові, і тепер в Житомирі ми швидко адаптувалися, – аналізує Олег Вікторович. – Нас прийняли і місцеві люди, і саме місто. У Луганську був швидший, динамічніший темп життя. У Житомирі ж все повільніше, поміркованіше. І мені це подобається. Хоча часом все ж сниться Луганськ: знайомі вулиці, наш будинок, період навчання у виші. У снах навіть аромат той луганський відчувається. Наш медичний університет розташовувався на околиці міста, де було багато зелені, там по-особливому відчувався аромат степових трав. І тих запахів Луганська, нашої студентської молодості мені тут не вистачає. Але ментально все ближчим стає Житомир».
Попри всі випробування долі, Олег і Ольга Сімікови залишилися відданими Україні та своїй професії. Двічі починаючи життя спочатку, вони не втратили віри в людей, у свою справу й у те, що після найважчих випробувань неодмінно настає новий етап. І, можливо, саме ця віра допомагає долі вести їх своєю стежиною.
