Сьогодні чимало з нас стикаються з дивним і важким станом: ви п’єте каву, спілкуєтеся з рідними або просто спите у своєму ліжку, а всередині виникає гострий, пекучий сором. «Як я можу радіти, коли інші у холодних окопах? Чому я в безпеці, коли чийсь син чи чоловік загинув?» Цей важкий внутрішній шум виснажує ще гірше за важку фізичну працю. Розібратися, що з нами відбувається і чому це нормально – відчувати провину – і як повернути собі право на життя, розповідає кандидатка психологічних наук, доцентка кафедри психології та педагогіки національного університету Лариса Подкоритова.
– Пані Ларисо, що таке почуття провини і яким воно буває?
Вам також може сподобатися
– Психологи поділяють провину на дві різні категорії: реальну (конструктивну) провину: ви зробили щось об’єктивно погане (наприклад, запізнилися на зустріч чи обдурили) і можете це виправити – попросити вибачення, відшкодувати збитки тощо, та ірраціональну (ілюзорну, деструктивну) провину: ви не зробили нічого поганого, але все одно почуваєтеся винними. Остання виникає тоді, коли ми беремо на себе відповідальність за події, які від нас не залежать – за війну, за чужі долі, за трагічні випадковості. Під час війни найчастіше проявляється особливий різновид ірраціональної провини – «провина вцілілого». Це стан, коли людина карає себе за сам факт свого виживання, відносного комфорту чи безпеки.
На фото: Психологиня Лариса Подкоритова підкреслює, що провина – це заблокована енергія. І замість того щоб крутити в голові «я роблю занадто мало», радить зробити конкретну невелику дію. Фото надане співрозмовницею.
– До чого може призвести почуття постійної провини?
– Почуття провини – це не просто неприємна думка, це потужне виснаження організму. Якщо жити з ним постійно, воно призводить до різних наслідків. До прикладу, погіршення фізичного здоров’я: постійна втома, безсоння, головні болі, проблеми зі шлунком, тиском. А також – до вигорання: зникає здатність відчувати радiсть, людина стає байдужою або дратівливою. Проживаючи постійне почуття провини, людина нерідко стає схильною до «самопокарання»: підсвідомо підриває власне здоров’я, відмовляється від сну, їжі, відпочинку чи розвитку, вважаючи, що «не має права» на нормальне життя. Інколи людина мов ненавмисно травмує себе: частіше, ніж зазвичай, вдаряється, обпікається, падає тощо.
–Що ж робити в такому випадку?
– Якщо ви відчуваєте, що знову накочується провина, спробуйте виконати кілька простих дій:
* вправа «Розділення відповідальності». Візьміть аркуш паперу та проведіть лінію посередині. Ліворуч напишіть: «За що я дійсно відповідаю» (мої вчинки, турбота про дітей, робота, донати, підтримка близьких). Праворуч напишіть: «За що я НЕ відповідаю» (початок війни, дії ворога, рішення командирів, глобальні події).Нагадуйте собі: ви не можете контролювати увесь світ;
* вправа «Лист вдячності замість каяття». Замість того щоб карати себе за те, що ви з’їли смачну їжу чи поспали у теплому ліжку, перетворіть провину на вдячність. Скажіть подумки або напишіть: «Я маю змогу відпочити, і я дякую за це нашим Захисникам. Я збережу свої сили, щоб далі приносити користь замість того, щоб почуватися»;
* техніка «Зміна фокусу: дія замість самоїдства». Провина – це заблокована енергія. Замість того щоб крутити в голові «я роблю занадто мало», зробіть конкретну невелику дію: перерахуйте посильний донат, здайте кров, допоможіть іншій людині, долучіться до плетення маскувальних сіток або виготовлення окопних свічок, занесіть продукти або ліки в центр підтримки ЗСУ, якщо вірите в силу молитви, помоліться за когось, хто на передовій, зробіть будь-яку корисну для інших людей дію.
Пам’ятайте: ваше страждання в тилу не полегшить біль тих, хто на передовій або втратив рідних. Ваше завдання – зберігати психічне й фізичне здоров’я, щоб продовжувати жити й допомагати. Жити далі – означає дбайливо берегти пам’ять і давати собі дозвіл бути опорою для інших.
– Що порадите людям, які спілкуються з тими, хто на фронті, та родинами загиблих?
– Спілкування у часи війни вимагає делікатності, але головне правило тут – щирість і повага.
– Які теми не варто порушувати?
– Ніколи не запитуйте: «Коли це все закінчиться?» або «Який там прогноз?» – воїни не знають відповідей на ці запитання, вони виснажують. Також не варто цікавитися: «А як там насправді?» або «Скільки наших загинуло?» – не змушуйте людину знову проживати жах війни. Якщо ви не маєте аналогічного досвіду, не кажіть: «Я тебе так розумію!» – це знецінює той унікальний біль, через який пройшов військовий чи людина у горі. Не слід забувати, що порожні заспокоєння звучать зневажливо до чужого горя. Тож не обіцяйте, що «Усе буде добре», не кажіть: «Тримайся!»
– А про що варто говорити?
– Про прості, буденні речі: новини з дому, спільні спогади, кумедні історії, життя тварин. Для військових – це зв’язок із цивільним, мирним життям, за яке вони й воюють. Ставте прямі запитання про потреби: «Чим я можу тобі конкретно допомогти?», «Чи потрібно щось надіслати?». Допоможуть слова підтримки та визнання: «Я поруч, якщо схочеш мовчки посидіти або виговоритися», «Дякую тобі», «Я пам’ятаю про твого чоловіка або сина». Слухайте більше, ніж кажете. Іноді найкраща підтримка – це просто бути поруч і дати людині простір виплакатися чи виговоритися без порад. В часи війни найголовніше – залишатися людиною.
