Вона категорично проти, щоб її називали вдовою. Бо, запевняє – назавжди дружина. Дружина Героя. Героя, яким варто пишатися, бо навіки золотими літерами вкарбував своє ім’я в історію незалежної України. Утім, як же гордість здатна боліти. Пекельно. Нестерпно. На жаль, незагойно. Кожен ранок вона починає із зустрічі з коханим. На його могилі. На Алеї Слави. Розповідає йому про те, як зі всіх сил тримаються з донечкою. Бо найбільше в житті не любив їхніх сліз. І безупинно згадує, як спалах найяскравішої зірки — таке щасливе й як мить коротке сімейне життя. Червень 2024-го подарував десятиріччя шлюбу. А січень 2025-го ознаменувався найфатальнішою трагедією. Старший солдат, заступник командира бойової машини підрозділу Сил спеціальних операцій, 33-річний хмельничанин Віталій Боднарчук героїчно загинув 6 січня на Курському напрямку.
Закохані були неймовірно щасливі. Шкода, що так недовго
«Віталій не вмів ні сумувати, ні засмучуватися, ні нервувати, завжди усім покращував настрій, підтримував, допомагав і надихав, будь-яку проблему міг легко вирішити, – гортає щемні спогади Іванна Боднарчук. – Він прокидався щоранку з уже черговим дотепним жартом. Був незмінним душею компанії для наших численних друзів, родичів, кумів. Щосвята у нас збиралися гості. Чоловік любив готувати і дивувати. «Всі кажуть, треба одружуватися на такій, яка добре готує. Я ж завжди мріяв про дружину, якій хотітиму готувати сам», – запевняв. Тож щовихідного балував нас з донечкою смаколиками. Ніколи не сідав їсти один, тож я завжди готувала й чекала його з роботи, щоб вечеряти разом. Завдяки його батькам, які змалку прищепили, що родина – найпріоритетніше в житті, я мала честь бути дружиною найкращого у світі чоловіка, а наша Златка мала батька, яких мало».
Найосновнішим пріоритетом для чоловіка була сім’я
Віталій змалку наполегливо й завзято займався футболом. Навіть з національною дитячою збірною виборював честь України за кордоном, був учасником хмельницького «Поділля». Утім, через травму років в 13 мусив із улюбленою справою зав’язати. Хлопцю ледь 18 сповнилося, як пішов у засвіти батько. Тож мусив поєднувати навчання з підробітками: чоловік з пелюшок, він прагнув стати опорою неньці й на п’ять років старшій сестрі. Мама після важкої втрати подалася на заробітки в Італію. Віталій, здобувши диплом обліковця, оператора комп’ютерного набору, спробувавши заробітчанського хліба за кордоном, розпочинав свою професійну стезю з речового ринку. З народженням донечки пішов в одну з фірм торговим агентом. За кілька місяців, помітивши неабиякий професійний хист й організаторські здібності, чоловіка призначили супервізором. У 2020-му Віталій перейшов у компанію з виробництва посуду та електротехніки. Був керівником відділу продажів та розвитку територій Хмельницької та Вінницької областей.
Татусь не чув у донечці душі
Коли в листопаді 2014-го лелека приніс Злату, окрилений татусь був на сьомому небі від щастя. «Він до року мені самій не дозволяв її купати, – пригадує Іванна. – Приходив з роботи і завжди підсобляв по дому. Виховання доньки для нього було мегаважливим. Він був аж надто м’яким, проте суворим щодо формування її моральної стійкості. Увесь вільний час присвячував мені й доньці, багато вкладав в її розвиток. Злата змалку займається танцями, англійською… Віталій проговорював-аналізував із нею кожну ситуацію. Ми їздили на море, в гори, в будь-які подорожі. «Пізніше може не настати, – повторював, – а дитинство в дитини одне». Був переконаний, що жінка не повинна працювати. Її місія — берегти сімейне вогнище. Любив задаровувати подарунками й робити сюрпризи».
…Він потягом повертався з відрядження з Дніпра, коли набрала дружина: почалося повномасштабне вторгнення. Вона знала: його не вмовити і не спинити. Оббивав військкоматівські пороги, які тоді рясніли неймовірними чергами. Сказали чекати: навіть строкової служби не мав за спиною. З дружиною почали підсобляти теплим одягом, речами, продуктами переселенцям й військовим частинам. Віталій приєднався до одного з добровольчих формувань. Затим таки зумів долучитися до ССО. Відповідальний і наполегливий, принциповий і сміливий, він швидко став взірцевим бійцем. Пекельні бої. Найгарячіші точки. Оточення. Вихід з нього. Навчання в Німеччині. Заступник командира бойової машини, вправний стрілець, водій, розвідник, він завжди телефонував-писав рідним, коли був у бойових відрядженнях. «Ніхто з нас і думки не припускав, що може щось трапитися, – стирає сльози, що не знають стримку, назавжди дружина. – «Все буде добре. Я обіцяю. Цілую. Люблю», – писав щоразу. А у грудні 24-го попросив, щоб я приїхала до нього. Ми зняли квартиру у Сумах. На три дні. Утім, дня не добули: він не міг допустити, щоб хлопці без нього пішли на завдання. Провів мене на автобус. Попросив водія, щоб приглянув, скрушно зітхнув, що я не адаптована до життя. Казав, що жахіття війни йому не страшні, він боїться нас залишити самих. Він міг побудувати хорошу військову кар’єру, обійнявши посаду в тилу, утім завжди стверджував, що писати папірці – не його, він докладе максимум зусиль, щоб в процвітаючій Україні зростала його донечка».
Він не міг залишитися осторонь
…«Чи було передчуття? Вже зараз, аналізуючи факти, можу сказати, що було, – міркує Іванна. – Коли востаннє виїздив з дому на бойове, я провела до машини. А він щось забув і вернувся. Я виглянула з вікна, а він, озирнувшись, зупинив погляд на будинку, ніби прощався. «Що ти плачеш, ніби на війну мене проводжаєш?» – пожартував. Завжди, коли йшли безпосередньо на бойові позиції, писав: «Виїжджаємо. З Богом. Цілую». Того вечора з ним поговорила. Поспішав. Вночі мали виїздити. Я всю ніч чекала повідомлення. Почала писати сама. Перше він ще проглянув. Відписати не встиг. «Ти де? Чому не написав, що ти поїхав?» – скинула коханому о 8.40, а з самою відбувалося щось дивне, непояснюване, незвідане, страшне. Приблизно в ту мить його не стало…» Писала побратимам, телефонувала їхнім дружинам…
«Златочко, ми залишилися самі», – нарешті наважилася на найважчу у житті розмову, коли вже з’їхалися всі рідні, друзі, виїхала з Італії ненька Віталика. Як донька, бідна, кричала! «Віталія повезли», – набрав командир. «Мамо, це ж в лікарню, в лікарню його повезли», – хапалася за останню крихку соломинку. І хоч добре знала, що вже «на щиті», витиснула з себе: «Може, й так», – подумавши: хай хоч останню ніч дитя поспить з надією.
Тепер з найріднішим стрічаються тут
«Ми мріяли про другу дитину, – ділиться тим, що ніколи уже не здійсниться, сильна жінка з без наркозу вирваним серцем. – Віталій хотів тішитися здобутками Злати, вибудовувати далі наше щасливе сімейне гніздо й підтримувати неньку. А ще він хотів, щоб я сіла за кермо. Тепер я їду його автівкою до нього на могилу. Веземо з його мамою, яка приїхала з Італії і залишилася зі мною, його улюблені сухарики і снеки. Все, за що раніше сварила, зараз везу сама».
