Коли Андрій привів Катрусю додому, щоб познайомити з батьками, ті застелили в залі найкращу скатертину, засервірували за останніми вимогами етикету добротний дубовий стіл, щедро заставивши його недешевими заморськими смаколиками.
Могли собі дозволити. Успішні бізнесмени, чию категорію містяни чи через заздрощі, чи то зневажливо, принизливо називали базарниками, мали вже кілька торгових яток на найбільшому в місті ринку, кілька найманих працівників. Розширювалися ж бо ледь не щороку. Відколи переїхали з глухого села. Їм обидвом навіть в райцентрі, що неподалік, нереально було знайти роботу, тим паче, без освіти. Одружились ж бо Олена і Ігор одразу після школи. З підготовки навчалися в одному класі. До випускного, одинадцятого, із вісімнадцяти учнів довчилося восьмеро. З них лише дві дівчинки, Оленка й Надійка. Обидві безумовно сперечалися за увагу атлетичного красеня Ігоря. Він єдиний не лише в класі, певно, й у селі, мав крутого сучасного мопеда й професійного фотоапарата. Вишукано й модно вдягався, козиряв імпортними жуйками, шоколадками, солодощами, плеєрами.
Вам також може сподобатися
Надійка безвідмовно з переходом до середньої школи давала йому, що лінувався вчитися й, кажучи вчительською мовою, їхав на одних трояках, списувати, писала за нього твори. Примудрялася щоконтрольних робити два варіанти завдань, бо завжди сиділи на різних рядах. Оленка ж зваблювала все вишуканішими зачісками, щоразу новим кольором волосся, помітним макіяжем, короткими спідничками, що так красиво підкреслювали стрункі ніжки.
Словом, Надійка програла. На випускному всім стало відомо, що Оленка носить під серцем дитину. Від Ігоря. Хоч ніби й не зустрічалися. Принаймні, як мовиться, офіційно.
Ігореві батьки придбали молодятам квартиру у місті. За сільськими мірками вони були таки доволі заможними: майже весь час гарували по закордоннях, єдиного малого на бабусю з дідусем залишаючи, компенсовуючи грошима й подарунками батьківську любов. А хрещені батьки з батьковими братами й сестрами на весілля презентували першу ятку на базарі, що саме почав розвиватися-розростатися, витісняючи тоді ще скромні крамниці. Жага до грошей в молодих була, бажання їх заробляти також. Тому щоднини все міцніше матеріально ставали на ноги. Щосезону літали на дорогі відпочинки, міняли, як рукавички автівки, звели добротний котедж.
Коли майже одразу після народження первістка Андрійка Оленка завагітніла вдруге, Ігор змусив перервати вагітність. Мовляв, дуже швидко. Недоречно зараз в пелюшках застрягнути, бо на часі – «робити бізнес». Чи так повів себе організм, чи припустилися помилки лікарі, але потім, скільки не намагалися, до яких лиш світил не їздили, дитини мати більше не змогли. Тому й вкладали в єдиного сина всю любов, всі, як мовиться, ресурси. І вони. Й бабусі з дідусями.
Андрій, провчившись два курси на економічному факультеті престижного вишу, забрав документи. Сказав, важко. Не витягує. Батьки забезпечили власною яткою на базарі, з продавцем. За товаром до далеких країн їздили самі. То виснажливо, втомлююче і важко. Нащо дитину з юності обтяжувати. Ще встигне наробитися на життєвому шляху.
…Вже тиждень, як син обіцяв познайомити батьків з обранницею. З красунею Марійкою зустрівся у стоматолога, коли пішов на сучасну процедуру з герметизації зубів. Та в позанавчальний час підпрацьовувала в клініці медсестрою. А взагалі навчалася на третьому курсі медичного вишу.
Андрій нею жив, дихав, марив. Всі вуха батькам, як кажуть, прогудів. Попередив, щоб знімали квартирантів з однієї з їхніх квартир, бо планує освідчитися коханій і вірить, що та піде жити з ним.
… «Знайомтеся, Марійка», – щасливо представив предкам дівчину Андрій. Оленка скам’яніла. На неї дивилася Надійка. Голубі великі очі. Біленьке личко. Русяве хвилясте волосся. «Ти ж його не любиш, не роби на зло, не стій між нами», – згадала, як просила та, коли прийшли після літніх канікул в одинадцятий клас. І одразу спогадами нахлинуло, як від того моменту насправді навмисно робила безліч трюків-маніпуляцій, тільки б Ігор не дістався красуні-відмінниці Наді.
Потенційна свекруха з незрозумілою злістю спостерігала, що та, кого привів додому син, не вміла відрізняти прибор для риби від десертного. Її дратувало, як вона підносила до кутиків губ серветку. Злило, з якою любов’ю і ніжністю дивився на неї її єдиний син. Викликало агресію її вміння вести розмову на будь-яку тему. Вона відтерміновувала момент, як мовиться, ближчого знайомства, щоб не почути того, про що здогадалася, та віри не йняла.
«Мені час, – сказала раптом гостя. – В гуртожиток спізнюватися не можна». «Ти в гуртожитку? – турботливо перепитав Ігор. – А сама звідки?». І та повідала. Так, вона – Надійчина донька. Її мама – лікарка в їхньому спільному рідному райцентрі. Батько, власник СТО, загинув в дорожньо-транспортній пригоді два роки тому.
…Батьки не могли заперечити сину. Боялися, що колись звинуватить їх в зруйнованій долі. Тож вибір прийняли. Оленка намагалася полюбити Марійку. Вона завжди запевняла всіх друзів-знайомих, що прийме обраницю сина, як рідну доньку. Але щось всередині бунтувало й пручалося. Хоч мужньо витримувала спілкування з колишньою однокласницею, майбутньою свахою, й, як би не хотіла собі зізнатися, постійною суперницею (вона просто завжди ревнувала, знала ж бо, відчувала: Ігор справді любив Надійку, на ній, Оленці, одружився, бо, як каже молодь, залетіла). Ніби нормально пройшли заручини. Рівно, хоч і хвилююче, йшла підготовка до весілля.
…Рясним струмком котилися материнські сльози в обох, коли благословляли своїх кровинок до вінця. А ще ряснішим полились вони з Оленчиних очей, коли взявши в музикантів мікрофон, її Ігор, який щосвят тішив гостей неперевершеним голосом, так гарно й щемно, ніби з серця вириваючи, співав рядки української давно забутої: «…А у мене є син, а у тебе донька. Вона схожа на тебе красою. Так нехай же вони поєднають серця, якщо нам не судилось з тобою…». Тішило чи смутило її в той момент, що саме так вона повелася, що зуміла «захопити» й «втримати», не знали ні Ігор, ні Надя, ні вона. А попереду ж бо стільки років разом, спільні свята, виховання онуків. Доля буває щедрою на витівки.
