Вона належить до покоління, чию молодість випробовували на міцність спочатку ковідні ізоляції, а потім – велика війна. Але в її крихкій постаті стільки тихої, майже залізобетонної сили, що мимоволі замовкаєш, слухаючи її історію. Ані Яхонтовій – двадцять сім. Вона виховує шестирічну донечку Мілану, опікується 70-річною мамою, працює секретарем керівника селищної ради на Закарпатті, є відповідальною особою в гуртожитку для переселенців, заступником голови молодіжної ради і активною учасницею ради ВПО. Дівчинка з Бахмута, яка стала опорою для багатьох, сама того не плануючи.
Її дорослішання було стрімким. Ота сталева вольовитість змусила студентку Бахмутського медичного коледжу працювати офіціанткою: не хотіла бути тягарем неньці, яка виховувала єдину донечку сама. У Східноукраїнському національному університеті Аня навчалася індивідуально, оскільки вже працювала в Краматорському дитячому будинку медсестрою з масажу, паралельно знову ж таки підробляючи офіціанткою. Виш юнка закінчувала у 2020 році – за кілька місяців після народження донечки. Писала магістерську роботу в Києві вже під час ковідних обмежень, а захищала – при перших воєнних відключеннях світла. Червоний диплом магістра фізичної терапії став нагородою за впертість. Але головні іспити життя готувало попереду.
Вам також може сподобатися
З сесії в Києві, де в університеті якраз повторили курси надання першої медичної допомоги й проговорили, щоб ті знання ніколи не знадобилися, Аня мала повертатися додому, в Бахмут, у ніч проти 24 лютого 2022 року. Але якась невимовна тривога, що закралася в душу після чергового телевізійного звернення ворожого диктатора, змусила її поміняти квиток на добу раніше. Вона приїхала до рідного Бахмута, до мами з донечкою, за день до катастрофи. Увечері неквапом перебрали документи.
Для родини, чиє місто з моменту початку бойових дій, що тоді вуалювалися під АТО, – за 20 кілометрів до зони розмежування, війна не була новиною. У 2014-му Бахмут уже пережив півтора місяця окупації. Тоді 16-річна студентка медичного коледжу разом з мамою активно волонтерили. Ненька шила прапори та білизну для українських військових, які відступали з Дебальцівського котла, Аня допомагала в госпіталі. Усвідомлювали: залишатися з їхньою проукраїнською позицією в місті у разі нового наступу – це смертельний вирок. А маленькій Мілані на той момент не було й двох.
24 лютого Аня прокинулася від шуму. Мама, розбуджена першими жахливими вибухами, збирала найнеобхідніше. Не знали куди. Лиш щиро вірили, що ненадовго. Тижнів два «перечікували», як усім нам хотілося, війну в Запоріжжі. Затим евакуаційним потягом вирушили до Львова. «Ця поїздка загартувала мене на все життя. Дев’ятеро людей у купе, маленька дитина… Після цієї атракції я зрозуміла: ми витримаємо все».
Зі Львова доля повела їх далі – на Закарпаття, у селище Вишково, що за шість кілометрів від кордону. Там, у приміщенні колишньої лікарні, облаштували місце тимчасового поселення. Умов, як згадує Аня, спочатку не було від слова зовсім. Одна душова і один бойлер на понад сотню людей, одна спільна кухня. Чергу за водою доводилося буквально «ловити». Утім не надякуються й донині справжній людяності місцевих, які всім допомагали і навіть кількаразове харчування організували.
Більше року Аня, її мама та маленька Мілана жили втрьох у крихітній кімнатці площею дев’ять квадратних метрів. Два ліжка, столик, полички та рукомийник. Коли люди почали роз’їжджатися і звільнилися більші кімнати, вони свідомо не переїжджали – боялися, що у разі нової хвилі евакуації до них когось підселять. Лише згодом, коли у місці тимчасового поселення (МТП) зʼявилися вільні кімнати завдяки ремонту у частині поверху, Аня з донечкою перейшли в окрему кімнату на тому ж поверсі, залишивши мамі її маленький, але вже особистий простір.
У свої 24 роки, десь за пів року проживання на новому місці, Аня стала старостою цього великого людського вулика. Старші люди, зломлені горем і втратами, побачили в цій юній дівчині стрижень. Вона взяла на себе комунікацію з адміністрацією, розподіл гуманітарки, побутові проблеми від «протікає кран» до «треба викликати електрика».
Паралельно дівчина інтегрувалася в життя громади. У 2023 році її запросили до Ради ВПО, згодом – до Молодіжної ради селища, де вона стала заступницею голови. Два роки Аня працювала за фахом – фізичним терапевтом у приватному медичному центрі в райцентрі, щодня долаючи по 22 кілометри за кермом старої автівки (навчитися кермувати її теж змусила війна – як засіб порятунку). Вона піднімала на ноги дітей зі сколіозами, даруючи їм рух, і паралельно працювала спеціалістом з апаратної косметології.
А в серпні 2025 року дівчина вирішила взяти паузу у професії. Мовляв, спершу відпочине, а там буде видно. Проте відпочити не судилося – громаді терміново знадобився секретар селищного голови. «Я ніколи не думала, що працюватиму в офісному стилі. Мені завжди здавалося, що паперова робота – це щось смертеподібне, мені потрібен рух! Я ж колись і офіціанткою працювала, і масажисткою. Але виявилося, що тут нудьгувати ніколи: я веду сторінку у фейсбуці, сайт, приймаю листи, фотографую на заходах. Життя саме повело мене цією стежкою».
Коли запитала, що залишилося там, удома, в Бахмуті, Аня замовкла. Те, що ніколи не відболить, тамує подих. Трикімнатна квартира у середмісті, де пройшло все її життя. Зараз навколо – випалена земля. Міськрада, що була через будинок, підірвана, сусідні багатоповерхівки згоріли вщент. Від її будинку залишилася лише зовнішня коробка стін із понівеченими балконами. «Матеріальні речі не мають жодного значення. Найбільший мій біль, який не можу собі вибачити, – це фотографії. Там залишилася історія нашого роду. Знімки бабусь, дідусів, прабабусь, дідові нагороди за Другу світову… І мої картини – я ж закінчила художню школу. Це те, чого вже ніколи не повернути».
Лиш пазлуючи плин літ, що так уперто вчили бути сильною, героїня нашої оповіді трактує пророче видіння. З самого дитинства, раз на кілька років, їй снився один і той самий сон у різних варіаціях: вона підходить до свого під’їзду, але там інші двері. Вона заходить, піднімається, стукає у свою квартиру – а їй відкривають чужі люди.
«Тільки кілька років тому я усвідомила, до чого були ці сни. Це було попередження: я більше ніколи не повернуся в той дім, який пам’ятаю. Навіть якщо колись приїду туди – це буде просто екскурсія. Того Бахмута, який був нашим серцем, більше немає».
Сьогодні Аня не будує планів на роки вперед – війна навчила жити тут і зараз. Її маленька Мілана цього року закінчила садочок і йде до першого класу Вишківської школи. Аня мріє колись повернутися до своєї професії реабілітолога, але наразі її головне завдання – безпека родини та розбудова того маленького всесвіту, який їй вдалося створити на закарпатській землі.
Вона приїхала сюди з однією валізою, не знаючи нікого, зіштовхнувшись із зовсім іншим менталітетом і діалектом. А сьогодні вона – невіддільна частина цієї громади. Людина, яка плете нову павутинку свого життя, міцно тримаючи за руки маму й доньку, і впевнено дивиться в завтрашній день. Бо той, хто вистояв у черзі за життям, більше не боїться жодних поворотів долі.
