Зранку він написав, що йде відпочивати. Але чи знав тоді, що назавжди? А ще вчора опівночі вона чула його бадьорий, найрідніший у світі голос. Розповідала, що захворів їхній Богданчик. Він наполягав викликати «швидку», традиційно запевняв, що все добре, і незмінно просив, щоб себе берегли. Фонили рації і голоси побратимів. А потім – зрадливо мовчав телефон. В передчутті непоправного, яке з усіх сил намагалася прогнати, вискакувало з грудей серце. Вони з сином температурили. Вклала малого. Вийшла на балкон. З очей невпинно лилися сльози. «Ну чого ж? Безприччино, – налаштовувала себе. – Він точно живий! Я впевнена в цьому і в ньому». В молитвах, лихоманці й безсонні минули вихідні. Зранку з сином пішли до поліклініки. Дорогою назад зайшли до аптеки, в якій вже багато років працює фармацевтом. Раптом забренів телефон. «Броварський військкомат…» – почула в слухавці… й відняло мову. Добре, що на момент, коли вручали сповіщення, були колеги: забрали сина, накрапали заспокійливого. Але світ назавжди зронив свої барви, замінивши щастя на нестерпний біль. Азовець, гранатометник, уродженець Києва, 31-річний Максим Мамчій на позивний «Максус» загинув цьогорічного 27 січня поблизу Діброви, що на Луганщині.
…Дворічна дружба, як трапляється в зовсім юних, переросла у захоплення, а те, в свою чергу, у палке і чисте кохання. Тож навесні 2017-го офіційно зареєстрували стосунки, а передостанній літній день року подарував щасливому подружжю сина Богданчика. Всього на три роки молодша Марійка відчувала себе за чоловіком, як за кам’яною стіною, як донечка за татом. «Не було такого, чого б Макс не вмів, – втирає пекучу сльозу зовсім юна вдова. – Мама виховувала його й старшого брата без батька, тож хлопці змалку стали справжніми чоловіками. Максим і на будівництві знався, і ремонтами займався, й усі садово-городні роботи йому піддавалися. Ніколи не відмежовував чоловічий труд від жіночого. І прибирав, і готував. Все жартував, що його борщ за мій смачніший. «Ти коли будеш? – запитував, якщо раніше приходив з роботи. – Бо вже смажу картоплю, ми з Богданом на тебе чекаємо». А що вже в синові розчинявся! З першого дня купав, колисав, пеленав, годував… А як той підростав, то всього його вчив поетапно. І насварити міг за потреби, й футбол з ним на рівних пограти. Часто їздили мої хлопці до бабусі, Максимової мами, у село, куди кілька років тому вона перебралася, допомагали по господарству. Дуже любив неньку й жалів її. І мене сильно кохав. Завжди обійме, поцілує, приголубить, порадить, розрадить, заспокоїть… Дуже щирим був, добрим і справжнім».
Вам також може сподобатися
Закохані душі одне в одному не чули
…З початком повномасштабного вторгнення чоловік, працюючи в Київському метрополітені слюсарем з ремонту та огляду рухомого складу в електродепо «Харківське», все поривався на передову. Мовляв, за плечима армійська служба, він мусить. Кохана ж вмовляла не йти, не лишати їх з сином самих. Вірила, що це пекло скоро скінчиться, адже з перших днів великої війни боронили країну її тато й дядьки, чимало спільних родичів і друзів. «Я подав документи до «Азову», – ошелешив дружину 10 серпня 2023-го. – Зрозумій, я не можу чекати, поки мені принесуть повістку. Я хочу служити в «Азові».
Чоловік гордився службою в Азові
Марія провела коханого на автобус. «Знаєш, куди їду? – усміхався щиро. – На дачу, до мами. Там навчання проходитимуть». За тих півтора місяця курсу молодого бійця побачитися вдалося лиш двічі на кілька хвилин. 16 вересня Максим був уже в Лимані. Дружину запевняв, що при штабі, стоїть на варті його охорони. Що часто-густо несе зміни на кухні, жартуючи, що, мовляв, не можна показувати, що вмієш усе. «Він настільки вселив у нас впевненість, що все неодмінно буде добре, що я й на мить не припустила, що війна, що може статись будь-що», – зітхає Марія. Уже в сповіщенні дружина прочитала, що коханий був не просто солдатом, а гранатометником.
На добу Марія поїхала в грудні до коханого. «То був найкращий наш час, – не знають стримку гарячі сльози. – Ми були разом, щасливі і закохані, як в юності, ходили на каву і піцу». «Максус» все частіше став попереджати про відсутність зв’язку на добу, дві, три, п’ять, бо вже був в Серебрянських лісах. У січні в нього загострилися проблеми з хребтом, тож проходив лікування. 24 січня попередив дружину, що скоро на кілька днів поїдуть на нуль. Та пробувала вмовити, щоб відпросився – недолікована ж спина. «Я вже 10 лютого піду у відпустку, – підбадьорив. – Тож ще цього разу поїду». Наступного дня сильний біль змусив чоловіка залишитися у бліндажі, копати, зізнався, не міг… А через день він напише останнє в своєму житті повідомлення коханій.
Рідні створили петицію про присвоєння звання Героя України Мамчію Максиму Володимировичу (посмертно). Не залишаймося байдужими. Він віддав своє і фактично своїх рідних «сьогодні» за наше з вами «переможне завтра».
Приліт в бліндаж. Їх загинуло четверо. Це було 27 січня. Ідентифікувати, зрозуміло, могли лиш за ДНК. Тому в тому фатальному сповіщенні (від 29 січня) йшлося, що Максим зник безвісти за особливих обставин. Телефонували й з патронатної служби Азову. Півтора місяця нестерпного чекання, приречений фінал якого ти, в принципі, розумієш, але з кволою надією хапаєшся за віру в мрію-казку. Якось же треба казати сину. Не за роками кмітливий першокласник уже почав доскіпуватися, чому не телефонує тато, який щодня виходив з ним на відеозв’язок.
12 квітня сповістили, що зразки Богдана, свекрухи й останків співпали на 99 відсотків. Світ таки рухнув. Тепер остаточно. Подружка забрала їх з Богданом до себе на ніч. Розпитали психолога, як пояснити дитині. «Богданчику, – присівши зранку навколішки, заглянула в очі Максимового продовження. – Тато став янголом. Він з неба буде нас охороняти». Плач. Ступор. «Я зрозумів, – мовив по-дорослому за кілька хвилин. – Похорон вже був чи ще буде? Візьмеш мене!». На церемонію прощання його не взяли. Привезли на вже сформований у могилу клаптик землі, коли туди лягли останні квіти…
Максима похоронили в селі, де проживає його мама. «Я не хочу, аби ненька коханого думала, як добратися на могилу сина, – пояснює вдова такий вчинок. – Я ж приїхати зможу до нього хоч на кінець світу».
…Ще вчора кохана дівчинка нині вимушено стала залізною: хоч зламалась назавжди, ізолювалася в якомусь невидимому коконі, сховавшись від суспільства, втікаючи від реальності, мусить за двох виховувати сина, підтримувати чоловікову неньку, чекати з війни батька, не розчаровувати свою маму і… неодмінно жити, жити достойно, в пам’ять про найкращого в світі чоловіка.
Петицію про присвоєння звання Героя України Максиму Мамчію можна підписати за QR-кодом: https://petition.president.gov.ua/petition/232238
