Сергій Свириденко народився і багато років прожив у Донецьку. Разом із дружиною розвивали власний бізнес, готували напівфабрикати, займалися торгівлею, мали хороші заробітки. Спокійне, розмірене життя перекреслила війна. Спершу, у 2014 році, чоловік виїхав із Донецька у село і пішов боронити рідну землю від ворога. Згодом демобілізувався і зайнявся сільським господарством. Проте повномасштабне вторгнення знову змусило його переїжджати. Цього разу вивіз 150 кіз аж на Волинь. Тепер на новому місці розпочинає новий етап у бізнесі – облаштував свиноферму. Щоправда, не все вдається легко.
«З росією у мене свої рахунки: вона забрала в мене рідне місто»
Вам також може сподобатися
«За спеціальністю я технолог приготування їжі, проте працював на різних роботах, – розповідає Сергій Свириденко. – Навіть кілька років був на заробітках у Португалії, там працював кухарем у мисливському господарстві, а потім – єгерем. А коли повернувся у Донецьк, займався підприємництвом, торгівлею. І тоді заробляв утричі більше, ніж у Португалії».
У 2013-му Сергій разом із друзями брав участь у проукраїнських мітингах. Сподівалися, що вдасться відстояти і рідне місто, і цілісну та незалежну Україну. Проте російські війська таки окупували Донецьк.
Сергій з дружиною перебралися на свою дачу в Іванопілля. «Думали, що ненадовго, перечекати складні часи», – зізнається чоловік. Коли стало зрозуміло, що ситуація аж надто серйозна, Сергій Свириденко вступив до війська. «У мене на росіян особиста образа: я втратив рідне місто. Тому пішов у військо добровольцем», – каже ветеран.
Прослужив майже два роки, а коли звільнився, повернувся в Іванопілля. Тоді зрозуміли, що в селі вони надовго, і разом із дружиною почали займатися сільським господарством. Заснували екоферму «Козацьке подвір’я».
«Купили кіз, почали варити сир, – згадує Сергій. – Потроху збільшували поголів’я. Написали і виграли грант за програмою «Український донецький куркуль». За отримані гроші обладнали невелику сироварню. Згодом почали виробляти ще й м’ясні делікатеси, відкрили ковбасний цех. Продукцію реалізовували на місці, а також у Краматорську, Слов’янську. Почали приймати й туристів. В області був розроблений туристичний маршрут «Шлях, позначений сіллю» – по Чумацькому шляху, яким колись чумаки йшли до Криму по сіль. Моє підприємство було частиною цього маршруту. Тому екскурсії у нас були часто. Ми показували цікаві місця, а також частиною екскурсії були дегустації».
На 2022 рік пан Сергій мав великі плани: хотів перенести господарство за село. «Ми родиною взяли кожен по два гектари землі, які нам гарантувала держава, – пояснює він. – У результаті отримали вісім гектарів пасовища. І планували перевести туди своїх кіз. А вдома залишити лише виробництво». Втілити ці плани в життя завадило повномасштабне вторгнення.
З Донеччини – на Волинь
Ветеран уже не мав ілюзій, що скоро все закінчиться і потрібно лише перечекати. Розумів: треба знову переїжджати. Хоча зробити це було непросто, адже господарство мали чимале. Сергій почав їздити Україною, шукаючи місце для своєї ферми. Таке місце знайшлося в одному з сіл Волинської області. Крім земельної ділянки, тут здавали в оренду цех під виробництво.
Переїзд був непростим, адже практично через усю Україну везли 150 кіз. «Найняв скотовоз, що обійшлося дуже дорого, але тварин своїх не залишив, – розповідає про «велике переселення» ферми ветеран. – Півтора року я намагався відновити ферму, тримав кіз. Однак тварин не було кому доглядати, я не міг знайти працівників. Ця проблема, до речі, існує й досі. А кіз потрібно доїти, годувати, випасати, їм потрібне тепле приміщення на зиму. Мені доводилося розриватися між козами і виробництвом. Тому вирішив відмовитися від розведення цих тварин і змінити напрямок фермерства».
Нова сторінка
Відтоді почалася нова сторінка «Козацького подвір’я». Спершу почали закуповувати сировину і виготовляти різні м’ясні делікатеси та варити сир. Досвід такого виробництва був ще з Донеччини. Мав фермер і розроблену рецептуру: багато рецептів створював сам, експериментував.
Разом із тим вирішив заснувати свиноферму. Для цього отримав ще один грант – від Українського ветеранського фонду – на закупівлю свиней. «Їхня перевага в тому, що вони потребують мінімум догляду. У мене свині породи угорська мангалиця. Вони живуть на пасовищі, розмножуються самостійно, без участі людини. Пасовище оточене електропастухами. Тваринам не страшні ні низькі, ні високі температури. І головне – свині цієї породи не мають специфічного запаху. Для поросят ми спорудили невеличкі дерев’яні будиночки. Таким чином, маємо власну сировину. Неподалік є сертифіковане забійне підприємство. Наша ферма має всі необхідні документи, навіть дозвіл на експорт продукції».
Сергій Свириденко наголошує, що під час вирощування свиней не використовують білково-мінерально-вітамінні добавки (БМВД). «Це те, що люди називають хімією, – каже фермер. – Так-от, ми її не використовуємо. Наші свині до забійної ваги ростуть повільно – протягом року. Тоді як на багатьох фермах цієї ваги вони набувають за пів року».
Проте появу нового фермерського господарства не всі селяни сприйняли однозначно. Дехто стверджує, що від свиноферми селом розноситься неприємний запах. Хоча, каже ветеран, це зовсім не так. Мабуть, селян просто непокоїть невизначеність.
«Рік тому, коли ми завезли свиней, у нас ще не було обгородженого пасовища, ми лише почали будувати хатинки для поросят, – пояснює він. – Тоді люди почали хвилюватися, бо не знали, що тут буде. І вони зібрали підписи, написали петицію проти будівництва ферми і навіть викликали журналістів місцевого телеканалу. Для мене це було повною несподіванкою. Я провів людей по господарству, все показав, розповів. Пасовище віддалене від будинків на 500 метрів, смороду немає. Я навіть замовив аналіз повітря у Держпродспоживслужбі, результати якого планую оприлюднити. І зійшлися на тому, що якщо справді буде неприємний запах, ми повернемося до цього питання».
Крім вирощування свиней та виготовлення крафтової м’ясної і молочної продукції, пан Сергій планує розвивати й туристичний напрямок, як це було на Донеччині. «На Волині є багато цікавих місць, – розповідає він. – Ось минулого тижня я брав участь у конференції з приводу розвитку туризму. Неподалік від нашої ферми – Олицький замок, цікавий костел Святої Трійці, цілющі джерела. І як частина туристичного маршруту – екскурсія на мою ферму. Тож я планую розвивати свою ферму і виробництво. В мене просто іншого виходу немає, я не звик здаватися».
Для Сергія Свириденка це вже не перший вимушений початок. Він залишив рідний Донецьк, започаткував ферму, пережив ще одне переселення і знову будує справу практично з нуля. Каже, що іншого шляху для себе не бачить. Бо вміти починати спочатку – теж сила.
