Вона народилася на різноголосій сільській пилорамі. Старий столяр дід Степан збив її з соснових дощок, добряче зашкурив та причепив новенькі залізні завіси. Поклав на воза та повіз на новосілля онука Павла. І вже наступного дня хвіртка приступила до своїх головних обов’язків – стояти на сторожі подвір’я. Вона зустрічала і проводжала. Вітала гостей. Міцно зачинялася на гачок від недругів. А щоб служила надійно і довго, господар рік у рік дбайливо змащував її оліфою.
Крізь її «щербаті зуби» могли вільно курсувати хіба що курчата та коти. Свійський пес Барсик одразу ж навчився відхиляти хвіртку лапою та швидко гайнути всередину або ж із двору, щоб не отримати «здачі». Адже господар приладнав до конструкції металеву пружину.
Вам також може сподобатися
Пам’ятає вона й як зустрічала поповнення в родині. А вже потім – як тішилися малята, гойдаючись на ній. І чим доросліші вони ставали, тим важчими та загрозливішими для неї були ті пустощі. Допоки верхні завіси із м’ясом не вирвали зі стовпчика, до якого кріпилася хвіртка, цвяхи. Ох і отримали тоді дітлахи «на горіхи» від батька з мамою.
Коли господар забував змащувати пружину, хвіртка починала нагадувати про себе спочатку ледь чутним, а потім все голоснішим жалібним скигленням. Тоді всі могли безпомилково визначити, що до них хтось чимчикує. А ось появу Барсика впізнавали й без скрипу – її голосний лупіт аж відлунював від хліва.
Взимку домашні й перехожі милувалися чудернацькими шапками зі снігу, які виростали на дерев’яній хвіртці. Бувало, сильні морози так сковували клямку на ній, що доводилося підстукувати гачок полінцем…
Як же ж весело та гамірно ставало на обійсті, коли у родині двічі святкували весілля. Тоді, щоб хвіртка не розлетілася вдрузки від курсування гостей, з неї знімали пружину та залишали відчиненою на кілька днів. Прикрашена яскравими бантами та паперовими квітами, вона зустрічала музик та короваї, сватів та кумів, тішилася щасливими молодятами…
Чим старішими ставали батьки, тим більше хилилася хвіртка. Якогось року навіть довелося забирати шар землі під нею, щоб не черкала долу.
Все рідше дорослі діти навідувалися в село: місто поглинуло у собі нові родини. А посивілі тато з мамою все повільніше відчиняли стареньку хвіртку…
Пізнього осіннього дня хвірка востаннє відчинилася перед господарем. Його забрала «швидка». А через чотири дні крізь неї вже несли на подвір’я його тіло, щоб попрощалися рідні й сусіди, односельчани. Бабуся ненадовго пережила чоловіка. І її теж проводжала у вічність старенька хвірточка. Те останнє її жалібне порипування на вітрові, коли труну виносили на вулицю, було наче сум і біль за колишніми щасливими роками, які прожили разом…
…Заросла бур’янами стежка до хати. Розсихалася на палючому сонці та гнила у дощ та сніг почорніла хвіртка. Сумно і вже без жодної надії дивилася вона на сусідське обійстя, яке вже теж поглинули чагарники після смерті господарів. А якось, після чергової сніжної зими, коли намело величезні кучугури, на місці, де колись сторожувала хвіртка, зяяла порожнеча. Колишню сторожиху побачили, коли зійшли сніги. Вона лежала на землі та поволі заростала травою. Вже не було що стерегти. Не було кого зустрічати та проводжати.
А восени крізь її дошки показалися… опеньки. Наче нагадування, що життя триває. Що на місце старого завжди приходить щось нове.
