Оксана вподобала Петра ще у восьмому класі. Високий, стрункий, веселий хлопець вирізнявся з-поміж інших завдяки кучерявому рудому волоссю та великим сірим очиськам. Вона ж була доволі непримітною сірою мишкою. Навіть у колі подруг майже ніколи не проявляла ініціативи. Крадькома спостерігаючи за своїм кумиром, дівчина мріяла про спільне майбутнє, про те, як їм було б добре разом…
Село, де мешкали, було не дуже великим. У центрі – школа, пошта, два магазини: продуктовий і промисловий. Неподалік клуб та великий стадіон, на якому у вихідні збиралася молодь і грала в футбол.
Вам також може сподобатися
Оксана з подружками теж часто туди приходили, щоб повболівати «за своїх» та по-дівчачому попліткувати. Високого на зріст Петра було добре видно між іншими хлопцями. Дівчина намагалася не надто прикипати поглядом за коханим, щоб хоч не здогадався хто… Особливо темноока Катря, її однокласниця. Оксана не раз бачила, як Петро підморгував дівчині та часто проводжав додому. А може, просто йшли разом в один бік, бо жили на одній вулиці. Принаймні Оксані хотілося так думати.
Цілих два роки дівчина страждала від своїх почуттів. Нерозділене кохання відбивалося болем у душі, не раз ночами Оксана зрошувала свою подушку сльозами відчаю…
Випускний клас того року востаннє вирушив на збір картоплі, що рясно вродила на колгоспному полі. Звично набираючи повні відра, дівчата і хлопці поспішали до машини, де на них вже чекали однокласники Іван та Сашко, які підхоплювали в усіх відра з гори кузова вантажівки. Висипавши позаду себе урожай, повертали порожні відра назад.
Оксана теж старалася не відставати від подруг: моторно підбирала картоплини із землі та кидала в свої відра. Ось уже й гірка утворилася, час й до машини вирушати. Підхопивши відра за дужки, поспішила до неї. Не пройшовши і кількох метрів, Оксана раптом перечепилася за якусь грудку та, не втримавши рівноваги, з розмаху гупнулася долілиць. Від болю та сорому дівчина не могла стримати сліз. Її охопив такий відчай, що навіть боялася підвести очі. Боялася почути регіт зусібіч, а особливо – від красеня Петра.
«Не забилася? З тобою все добре?» – раптом почула знайомий голос Оксана. Біля неї присів Петро та обережно взяв за руку. А коли їхні очі зустрілися, немов блискавка пробігла між ними. Дівчина підвелася, тихо подякувала рятівнику за допомогу.
Відтоді стосунки між хлопцем та дівчиною постійно зміцнювалися. Він з радістю проводжав Оксану додому, а та, червоніючи, скромно віталася з односельцями, які траплялися їм по дорозі.
Петро усіляко привертав до себе увагу дівчини. То яблуко принесе, то пригостить цукеркою, а бувало, й зухвало закладе їй на плечі свою руку, немов стверджуючи, що вона його власність. Але Оксані це подобалося. Пробачала свого кумира, тішилася, пишалася, що має такого важного кавалера…
Ось уже й випускний відгуляли, зустріли сонце удосвіта всім класом. Жартували й веселилися, танцювали, згадували шкільні роки, ділилися планами на майбутнє.
Петро й Оксана поверталися разом. Він, як годиться, провів дівчину додому. А біля хвіртки їх зустріла її мати, запросила на вареники з сиром. Хіба ж у селі щось можна утаїти? Вже сподівалися, що й до весілля діло йде.
На веранді на столі, застеленому новою скатертиною, парували пухкі вареники. Поруч – домашня сметанка. Оксана почала пригощати коханого, припрошуючи спробувати смаколиків. А того й просити не треба було. Діловито примостившись в центрі столу, вже накладав собі в миску ароматні варениці.
Мати стояла неподалік, не сміючи псувати обом сніданок. Та все ж запитала, що робитиме після школи, чи вчитиметься далі. «Та я до інституту поїду вступати, на актора буду вчитися», – вирішив пожартувати Петро, якраз відкушуючи половину чергового вареника. І так йому стало смішно, що зареготав, аж на вулиці було чутно.
Дивлячись, як на зубах її омріяного кохання позастрягали грудки сиру, Оксана раптом збагнула, що їй так гидко та мерзенно ніколи в житті ще не було. І в ту ж мить її любов розсіялася, наче вранішній туман. Наче пелена, яка висіла на очах останніми роками, раптом спала.
Зрештою, коли на дні миски залишилися лише шкварки, Петро подякував господині за гостини та направився до дверей, прощаючись. Оксана проводжала його до хвіртки, а в голові роєм клубилися думки.
– Ну, завтра побачимося. Прощавай, – обійняв на прощання дівчину.
– Прощавай, – тихо промовила у відповідь та вже добре знала, що то прощання – надовго.
…Нині Оксана рідко згадує свого кавалера та як писала йому прощального листа. Приходив додому, шукав у місті, де навчалася. Аж поки вона не вийшла заміж. Але коли на столі з’являються вареники з сиром, часто в жінки перед очима постає та давня і майже забута історія.
