Вам також може сподобатися
Свою трудову діяльність Олександр Биля розпочав ще 12-річним хлопчиком у колгоспі села Хороше, що на Луганщині. Його завданням було носити воду жінкам, які на полі сапали городину. До восьмого класу він навчався в українській школі, бо переважна більшість жителів розмовляли українською. Та й вдома спілкувалися рідною.
«Після школи поїхав до Стаханова (після декомунізації місто стало Кадіївкою – прим. авт.) вчитися на слюсаря, – почав свою історію чоловік. – А працювати довелося на різних роботах: і на будівництві, і на заводі в Алчевську. Там познайомився зі своєю дружиною, Ларисою Олександрівною. Там і квартиру отримав. Ремонтував її, готувався провести там свою старість… Але в 2014 році до нас прийшов «руській мір». Спочатку в місті з’явилося багато російськомовних людей, яких привозили автобусами. Вони організовували проросійські мітинги. Було дуже неприємно спостерігати, як місцеві міліціонери віталися з ними за руку, обіймалися, а працівники СБУ ходили, фотографували все це і нічого не робили…»
Терпіти це «зросійщення» Олександр Олексійович зміг лише до липня 2014 року. Потім поїхав зі своєї квартири, взявши лише наплічник, в який поклав найцінніше. Зупинився в Харкові, у знайомих. Лариса Олександрівна залишилася в Алчевську, бо доглядала за хворою мамою. А після її смерті зібрала речі і поїхала до чоловіка.
«Ми думали, що то ненадовго, що перечекаємо трохи і повернемося додому, – каже чоловік. – Але жити на Харківщині довелося аж до початку повномасштабного російського вторгнення. А коли фронт наблизився впритул і запустили евакуаційні потяги, ми вирішили, що час їхати у безпечніше місце. У потягу, який вирушив до Ужгорода, порадилися з дружиною і вирішили зупинитися у Кременці на Тернопільщині. Туди кликали знайомі».
Сьогодні подружжя мешкає у двокімнатній квартирі, в якій господарі дозволили пожити та сплачувати лише за комунальні послуги. Олександр Олексійович та Лариса Олександрівна розповідають, що їм дуже пощастило, адже поруч – хороші та доброзичливі люди, які ніколи ні в чому не відмовляють і постійно їх підтримують. А також речами, продуктами підсобляють і місцеві церковні громади.
«Якось улітку цього року розговорилися із сусідкою Олею, яка шила вдома спіднє для українських захисників, – каже чоловік. – Його відносила до волонтерського центру «Єднаймося, небайдужі», куди я ходив плести маскувальні сітки. Я сказав їй, що теж умію шити, і якби мав швейну машинку, то з радістю б теж включився у роботу. І в тому центрі якась жінка запропонувала мені свою, але стару і трохи поламану «Подольку». Я її взяв, відремонтував, почистив – і вона запрацювала. З того часу шию спіднє для наших бійців, спортивний одяг, а також байкові штани на липучках для поранених військових у госпіталях. Спочатку кроїла сусідка, затим дружина за це взялася. Вона вже теж шиє, бо і їй дали в користування ножну швейну машинку – «Чайку».
Через пів року Олександру Олексійовичу виповниться 70 років. Як і всі ми, він дуже чекає на нашу Перемогу. Про їхню з дружиною працю говорить скромно, без усілякого пафосу і наголошує, що довкруж них неймовірні люди, які роблять набагато більше за них. Проте і їхній вклад надзвичайно необхідний. За приблизними підрахунками, подружжя пенсіонерів вже перетворило на корисні речі майже кілометр тканини. Займаючись волонтерством, вони знайшли чимало друзів та однодумців, просто хороших знайомих. І саме місто, і мешканці настільки сподобалися їм, що все менше замислюються, чи будуть повертатися до рідного Алчевська, адже там ще буде чимало тих, хто вважає їх зрадниками. Проте справжніми зрадниками рідної України Олександр та Лариса вважають саме їх.
P. S. Коли матеріал вже був готовий до друку, Олександр Олексійович повідомив, що заступник Кременецького міського голови Микола Матвіюк, перебуваючи у Польщі у справах, розповів про пенсіонерів та їхнє заняття полякам. І сім’я Коровінських подарувала подружжю електричну швейну машинку, на якій вони вже почали шити речі українським Захисникам.
