Оля з Оленкою дружили змалку. Межувала та дружба зі справжнім сестринством. Як їхала Оленка на навчання, коли вступила до медичного вишу, плакали так, ніби на все життя розлучаються. Нечасті приїзди на вихідні – таки далеку обрала місцину – проводили разом. Ольга ж навчалася в одному з вузів рідного міста.
Оленка першою порадувала подругу новиною, що її серце полонив мужній красень – на рік старший майбутній медик Тарас. Навіть раніше, аніж рідних, познайомила подругу з коханим. Коли ставали на весільний рушник, Оля була в неймовірно красивих молодят старшою дружкою. Саме те весілля й стало доленосним для неї самої. Старший дружба Ярослав небавом став тим єдиним, з ким поєднала свою долю.
Вам також може сподобатися
Збігали роки, дівчата продовжували бути фактично сестрами. Похрестили одна в одної дітей. Й дня не траплялося, аби не спілкувалися телефоном, майже щовихідних робили спільні сімейні вилазки-подорожі: то на шашлик, то в гори, то на водойму, то на екскурсію. Жодне свято не відбувалося, щоб одні до інших не прийшли.
Тарас з Ярославом збудували невеличкі, проте прибуткові бізнеси, які між собою не пересікалися. Об’єднували чоловіків не лише дружба з пелюшок їхніх дружин, а й чимало спільних інтересів: разом свого часу несли строкову службу у десантних військах (а це, погодьмося, таки важливо, не буває ж бо колишніх десантників); любили риболовлю; захоплювалися краєзнавством й історією… Олена стала знаною лікаркою, Ольга – вчителькою за покликанням.
…«Олю, війна», – хапаючи вустами повітря, кричала в слухавку Олена. «Я знаю, люба, – плакала найрідніша. – Ми вже з Ярославом і дітьми на польському кордоні. Отак: вдосвіта прочитали, що трапилося, набрали нас родичі зі сходу, і ми чимдуж, схопивши документи і що попало під руку, в авто. Добре, що заправлене воно було, бо такі вже черги на заправках. Вас набрати не встигали: все бігом і шкереберть. Якраз мала тобі дзвонити. Бо вже віддали нам документи. Нас пропустили, Оленко! Беріть з Тарасом дітей, збирайтеся, ми на зв’язку. Поки ви пересічете кордон, ми знайдемо, де оселитися. На перших порах щось орендуватимемо, а там, гляди, й скінчиться те непорозуміння в Україні. А ні – то і ви, і ми маємо, за що в Польщі придбати житло». «Тарас пішов до військкомату… Олю, про що ти говориш?» – ледь витисла з себе Олена.
Тарас вистояв кілометрову чергу до відомства, пороги до якого в перші дні оббивали більшість свідомих українців у всіх регіонах. Дали кілька годин на збори. Забіг додому. Поцілував дружину і дітей. Запевнив, що все буде добре, «досвідчені хлопці орків проженуть», і вийшов з рідної домівки у… війну.
Олена збирала по всіх усюдах необхідне спорядження, якого тоді ніде не було, аби відвезти коханому, який ще кілька днів ніс вахту на блокпостах (тоді це гордо називали навчанням) в рідному регіоні. Вечорами плела маскувальні сітки і з колегами готували смаколики бійцям. «Оленко, скинь номер карточки, Ярослав хоче перерахувати Тарасу на броник кошти, – дзвінко говорила Оля, і чомусь вперше за всеньке життя таким чужим здавався її голос. – Ми чесно не розуміємо з Ярославом, чого він погнався. Ну не хотів виїздити, добре. То хай би хоч повістки дочекався. Та хто б його призвав з букетом його хвороб. Ти ж сама розумієш, ти ж лікар…»
«Не смій! – заперечив Тарас, почувши від коханої пропозицію Ярослава. – Хоче долучитися до Перемоги і щоб не соромно було дітям в очі дивитися – хай приїздить і йде боронити землю. Грошима відкуповуватися не треба. Гроші в мене теж є».
Тарасова війна скінчилася у квітні. Того ж 22-го. Осколкове поранення не залишило шансів вижити.
«Тримайся, рідненька», – вже в день похорону відчула на собі знайомі обійми й парфуми вщент розбита горем Олена. Наколена, нашпигована заспокійливими, вона мало усвідомлювала події довкруж. Лиш пильно вдивлялася то в знерухомлене зблідле обличчя коханого, то на синів, які раз по раз втрачали свідомість, і лікарка зі швидкої, що була з ними з моменту привезення тіла, постійно їм щось давала то випити, то нюхати.
«Ти? А де Ярослав?» – запитала монотонно Ольгу. «Він не приїхав. Ти ж розумієш, йому сюди приїхати – означає підписати собі вирок. А він жити хоче. Не він цю війну розв’язав. У нас – діти. Розумієш?»
«Так, – ледь витисла з себе вдова. – Це у нас вовченята», – і вкотре глянула порожнім поглядом, як відкачує лікарка молодшого сина.
Ольга повернулася за кордон наступного дня. Дзвонила. Олена не відповідала. Ні. Вона не ображалася. Не заздрила. Просто не хотіла, не могла, не бачила сенсу спілкуватися. Ні з ким.
Закордонна подруга терпляче й настирно писала на месенджер. Скидала фото. Кликала до Польщі. Мовляв, влаштувалися добре. Ставляться до них прихильно. Їм суттєво допомагають. Дітвора в школі. Вона продовжує викладати онлайн. Ярослав і там зумів налагодити прибутковий бізнес.
«А як ти, як діти?» – доскіпувалася, певно, все ж переживаючи. «Ми – добре», – монотонно звично відписувала Олена, не ставлячи жодних питань.
«Олено, а ви отримали одноразову грошову допомогу? – запитала Ольга в один із днів. – Бо я читала, що дуже великі суми платять за загиблих рідних».
«Так, – сухо відповіла Оленка. Затим для чогось поставила три знаки оклику. – Тобі за них щось купити?»
Ольга продовжує писати Олені про все і водночас ні про що. Почасти жаліється, що не може спати, коли начитається вкраїнських новин, що дуже сумує за домівкою, друзями, рідними, довоєнними буднями.
Олена рідко, та все ж відписує: «У нас все добре. А у вас?». І жодного слова про сльози. І жодного слова про біль. Як і про те, що досі ходять з дітьми до психологів-психотерапевтів. Інакше б просто здуріли.
Ярослав же написати не наважився. Жодного разу. Напевно, як приїде після Перемоги, тоді знайде потрібні слова. А зараз – чи не має часу-бажання, чи банально бракує слів, а чи, може, таки десь бодай трішки підгризає совість.
