Їхня сім’я народилася разом з незалежністю України. Разом вони зростали, міцніли, розквітали й утверджувалися. Допоки осатанілий орок не вдерся своїм брудним чоботом у рідний черешневий Мелітополь. Підсиливши непідробну любов до батьківщини неприборканою ненавистю до псевдобрата, що підступно вдерся в дім, родина Плачкових з перших днів окупації міста, не приховуючи своєї проукраїнської позиції, докладала максимум зусиль для наближення нашої Перемоги. Аж поки не забрали «на підвал»…
«Вони повністю знищили нашу родину», – констатує нині донька подружжя Людмила, яка ніяк не може прийняти факту, що неньку замордували у полоні, а батько досі в статусі інкомунікадо (насильницька повна ізоляція людини від зовнішнього світу). Понад три роки Людмила на міжнародному рівні добивається вибудови бодай якогось механізму верифікації, обміну наших цивільних полонених. Адже їхня цифра перевищує 16 тисяч. За кожною цифрою біль, сльози, розпач, а ще непохитна життєствердна надія й безумовна віра. Саме віра, яку постійно візуалізує дзвінком, що батька обміняли, після чого вона одразу помчить в Україну, щоб обійняти, пригорнутись, щоб реабілітовувати, щоднини змушує невтомно пробивати цю поки непробивну скелю.
Вам також може сподобатися
Нерозлучники
Олега й Тетяну жартома називали папужками-нерозлучниками. Бо, окрім неймовірної зовнішньої схожості, дивилися, як кажуть, в один бік. Бо завжди і скрізь разом. Бо горою одне за одним. А що вже добряки, які усім й завжди допомагали. А ще – напрочуд позитивні, добрі, щирі, людяні й неймовірно працьовиті.
Тетяна, що тривало працювала кухаркою, проте мала надзвичайно аналітичний склад розуму, вмовила чоловіка, який гарував зварювальником, спробувати себе у підприємництві. «У 2013-му, – гортає ще такі щасливі сторінки родинної книги донька, – я якраз закінчила Дніпровський виш, здобувши фах менеджера зовнішньої економічної діяльності. Тоді батьки взяли в оренду перше кафе. Кредити, набивання ґуль, помилки і напрацювання, поетапний ріст. Починали власними силами. Я і барменом була, й офіціанткою. Мама стільки душі вклала у цю справу, що дуже скоро і штат працівників суттєво зріс, і від відвідувачів, як мовиться, відбою не було. Тож небавом відкрили друге кафе. У нашому місті близько 150 тисяч жителів, то, здається, усі мамину кухню і скуштували, і полюбили. Чи не усі колективи у батьківських закладах корпоративи відзначали. Частими були весілля, родини й інші сімейні свята». Людмила ж невдовзі відкрила своє агентство з декору, тож творчо прикрашала відзначення приємних подій.
Родині дуже імпонував стрімкий розвиток рідного міста саме в українському напрямку. Вони радо брали участь у всіх проукраїнських заходах, залюбки долучалися до ярмарків, фестивалів. Вони просто жили: щасливими, сповненими наполегливої праці, розміреними буднями. Допоки отой кривавий світанок не розділив усе на до і після.
Боротися зсередини
Вони не виїздили. Не залишали домівку ворогу, навіть коли осатанілий орок хизувався нечуваними звірствами. Навіть коли більшість втікали з окупованої території бодай кудись, що зветься Україна. Бо вірили: це ненадовго. Бо допомагали, готуючи обіди для біженців з Маріуполя. Бо групувалися з такими ж українцями. Людмила з чоловіком ходили на мітинги. А найголовніше – Тетяна воліла у перший день деокупації накрити святковий стіл нашим Захисникам.
У вересні, не дочекавшись обіцяної серпневої деокупації, батьки наполягли, щоб донька з чоловіком все ж виїхали. Самі ж категорично відмовилися це робити: тут їхній дім, батьки, бізнес, тут мусять допомагати. Констатували, що комусь потрібно залишатися, щоб боротися зсередини.
…Їх забрали вночі, з 25 на 26 вересня, звіряче ввірвавшись до будинку, до смерті налякавши неньку, перевернувши все догори дригом, вилучивши телефони… Людмилі, яка вже була за кордоном, про це повідомила знайома із Запоріжжя. Зв’язатися бодай з бабусею не могла: телефони ж бо відібрані. Віднаходила лазівки для хоча мінімальної комунікації. З того дня для родини розпочалося справжнє пекло. У купу установ-відомств, і наших, і тих, хто раптом вирішив, що він легітимна влада у тимчасово окупованому місті, потрібно було написати заяви-звернення. Бюрократія, відмовки, відписки… Очікування, сподівання, оббивання порогів всеможливих структур, від яких хоч на трішечки може залежати доля бранців. Людмила невтомно, до дещиці щоднини збирала інформацію, постійно представляла родини українських цивільних полонених на численних міжнародних зустрічах, платформах, конференціях… Але усі потуги ознаменовувалися болючою невідомістю й гнітючою тишею.
«Зрадники»
У лютому рідним повідомили, що Тетяну у комі привезли до місцевої лікарні. Надана окупаційною владою державна адвокатеса сповістила неньці, що та може відвідувати доньку. У слідчому комітеті повідомили, що її судитимуть за шпигунство одразу після того, як вилікують. «Це для України вона Героїня, для нас вона – зрадниця», – бундючно констатували. «Бабусі попервах дозволяли бути біля мами 5-10 хвилин під супроводом конвоїра раз на тиждень, затим двічі, – розповідає Людмила. – Бабусю, до слова, одразу попередили: якщо я повернуся, то зі мною буде те ж саме. Мама була зовсім знерухомлена. Але з коми згодом вийшла. Бабуся розуміла, що вона її чує і впізнає, але ні говорити, ні поворухнутися не могла. На запевняння, що все буде добре, заперечно хитала головою. Ствердно хитала, що все пам’ятає. Лиш розказати не могла. А при розповідях про мене з очей стікали рясні сльози. Це вже згодом з листа від співкамерників я дізналася, що найбільше ненька хвилювалася, щоб я не повернулася додому, щоб не поквиталися зі мною дияволи в людській подобі. 23 травня 2024 року мами не стало.
Аж у 2025-му я через волонтерів отримала семисторінкового листа від ув’язненої, яку засудили теж за шпигунство на 13 років. Я досі дивуюся, як його пропустили ті всі фільтри. У ньому йдеться і про першу ніч, коли моїх батьків привезли. І про те, як навмисно у іншій камері, що відділялася від маминої тоненькою стіною із віконечком, страшно катували тата. Що з ним лиш не робили, щоб вибити з неї зізнання, й електрошокер застосовували, і кулаки, і носаки. Приблизно 2 жовтня, на мамин день народження, її перевели у спільну камеру. Ця бранка, найімовірніше, прагнула берегти мою психіку, тож про умови тримання писала сухо: що було дуже холодно, два градуси, вода була за щастя, санвузла не було, морили голодом і знущалися. Лиш зрідка, коли до колонії, що охоронялася вагнерівцями, приїздили гості, могли дати по банану чи йогурту. На неньчині запитання, де тато, щоразу були інші відповіді: то перевезли, мовляв, то відпустили. Її здоров’я погіршилося вже наприкінці жовтня. Напевно, від того, що дуже били, зокрема й по голові, організм перестав сприймати їжу, вона все вертала, навіть води не могла пити. Потім впала в кому. Її забрали на початку січня. Де тримали до лютого – хтозна. Може, в медзакладі при воєнній комендатурі. Бо до нашої лікарні її привезли швидкою і під апаратом штучного дихання».
Аби обійняти
Рідні досі не знають, що з Олегом і де він. «Їх багато таких, – констатує Людмила, – їх називають «потєряшками». А механізму, щоб верифікувати й тим паче повернути, у нас нема. Розумієте, тут потрібна персональна міжнародна адвокація. Щоб потужні можновладці бралися за наші окремі кейси, щоб тиснути на рашку, бо в них там ні глузду, ні логіки. Цього зараз активно добиваюся на численних зустрічах з багатьма міжнародними впливовими організаціями. Така робота вже триває в Польщі, Італії, Литві та інших країнах. Зокрема, у Франції окремі міста хочуть брати під опіку історії українських цивільних полонених, щоб про них говорили доти, доки вони не повернуться додому». Людмила зустрічалася з представниками Міжнародного Комітету Червоного Хреста у Женеві, де порушували головну у цьому ракурсі проблему: міжнародні організації досі не мають доступу до місць, де тримають цивільних бранців. У Бельгії виступала на показі документального фільму про цивільних полонених… «Щодня я стараюся торувати шлях до звільнення тата і таких, як він, – зізнається. – Це не життя, розумієте, у мене. Це пекло. Навіть не знаючи мене, ворог щоднини все дужче мене катує. Те, що зараз відбувається, – страшніше за Другу світову, це тотальний геноцид нашої нації. Бо цивільних крадуть і катують за саме ім’я українця, а патова ситуація довкола тисяч безвісти зниклих бранців б’є у саме серце своєю безвихіддю. росія цинічно ховає людей у підвалах, не верифікує їх і штампує абсурдні вироки на десятки років чи довічне, доки наші органи розводять руками, бо немає механізмів обміну цивільних, а матері й батьки віддають життя у полоні за свою любов до України.
У цій жахливій гримасі сьогодення, де Червоний Хрест бачить лише одиниці, а рідні роками б’ються об кригу міжнародної байдужості, ми наочно бачимо масштаб цього неоголошеного геноциду, коли ледь не кожен з нас знає закатованих земляків. Це неймовірний, кривавий біль, де навіть знайдене місце утримання батька не гарантує його порятунку, а тому про цих забутих системою Героїв не можна просто говорити – про них треба кричати на весь світ, бо завтра може бути вже пізно».
Людмила точно знає, вона стовідсотково відчуває, що її 56-річний батько живий. Незадовго до того, як неньки не стало, доньці наснився сон, що літо, що вони зустрілися, тата вона фізично могла обійняти, а мама була, але якось угорі, поруч – і водночас недосяжно. Вона досі не може прийняти факту, що її мами вже нема. Що клятий ворог відміряв їй лиш 51. Вона відчуває її присутність і підтримку. «Коли зовсім чужій бабусі, якій мама постійно допомагала, сказали, що її вже нема, – складає докупи всі пазли Людмила, – та засмутилася, але зізналася, що снилась їй днями така усміхнена й щаслива, що десь у горах. А я зараз живу в гірській місцевості. Тож мама – зі мною. Ми разом – я з землі, вона з неба – боремося за тата. І я щиро вірю, що дуже скоро помчу в Україну, щоб його обійняти. Щодо рідного мого Мелітополя. Дуже туди хочу. Але чи зможу повернутися в наш український Мелітополь – не знаю. Дуже багато поганого сталося саме у нім. Там досі функціонують колись батьківські кафе. Мамина мама досі продовжує оббивати усі пороги, щоби знайти зятя. Татова ж мама хворіє, у неї деменція, доглядає її татів вітчим. Обійняти бабусь і дідуся, я, зрозуміло, хочу дуже. І щиро вірю, що все неодмінно буде Україна».
