«Тобі її не треба! Не твого вона поля ягода, розумієш?» – слова, як вона думала, майбутньої свекрухи так різонули Олі не лише вуха, а й, здавалося, самісіньке серце. Це ж треба було дівчині так швидко прийти з вбиральні, щоб їх почути? Повернутися до святкового столу все ніяк не віднаходила у собі сил. Так і стояла у напівзабутті під гарно оздобленою аркою, що вела до вітальні, яка межувала з кухнею. Вона ж знала, вона відчувала, вона розуміла, що навряд чи її, просту сільську дівчину, як мовиться, без роду і племені, приймуть у знаній лікарській родині. Утім Роман переконував, що все буде добре, батьки в нього класні, точно не підуть проти вибору єдиного сина.
А якщо чесно, то зі всієї студентської братії ніхто не розумів, що він, розбещений життям син знаних хірургів, знайшов у цій, хай навіть напрочуд розумній і здібній, селючці. «Та вона з палеозойської ери, – пліткували за цигаркою одногрупниці. – Одягається, як наші бабусі в молодості, не фарбується, не носить модних зачісок. А за характером – як семирічна дитина: наївна і довірлива».
Вам також може сподобатися
Певно, ота не розтрачена й не зіпсована життям наївність й притягувала так званого мажора. Його вже оскомило від міських манірних, таких, які самі кидаються на шию, дівчисьок. «Він пограється тобою й кине, – злорадно підказували-наставляли сусідки по кімнаті. – Подумай добряче своєю головою, навіщо тобі така ганьба? Уяви, як глузуватимуть з тебе всі, коли рано чи пізно він тебе кине». Отож Ольга, хоча подобався їй юнак до нестями, не велася на його залицяння. А ця неприступність все більше розпалювала у молодикові бажання полонити дівчину.
Вони зустрічалися довго. Короткі години, в які були не разом, видавалися вічністю. Були направду щасливими! «А ти знаєш, що кохання – це не коли люди дивляться одне на одного, а коли – в одному напрямку? – запитував в коханої Роман й одразу відповідав: – Як-от у нашому випадку. Як же мені з тобою пощастило».
Пара, яку вже всі дражнили Ромео й Джульєттою, вирішила бути разом. Будували плани на майбутнє. З його грошима і зв’язками, з її винятковими здібностями в медицині вони неодмінно відкриють приватну клініку. «Давай створимо будинок для престарілих, одиноких, немічних, – міркувала дівчина. – Їх так багато – знедолених, непотрібних рідним. У мене просто приклад є: сусідки дві старенькі. Такі добрячки. Нікому не потрібні стали на схилі літ. Тож доживають одиноко віку в закинутих своїх хатинах. А в подібних закладах їхнє життя не лише набуло б барв в оточенні таких же одиноких сердець, а при належному медичному супроводі ще й суттєво продовжилося б». «Що скажеш, те й відкриєм», – крутив на руках, цілуючи, свій найцінніший скарб. – Але спочатку давай все ж вивчимося. Діток народимо».
Процес знайомства з батьками вирішили розпочати з Олиних. Петро Іванович з Орисею Яківною радісно прийняли обранця доньки, хоч і помітно хвилювалися. Гордість пройняла, коли проводжали дітей, які приїхали такою гарною автівкою.
«Олю, не стій в дверях! Дуже добре, що ти все почула! Не доведеться шукати м’якіших слів, – навіть не зніяковівши, видала Ірина Аполінарівна. – Ви різні, розумієш, дівчинко, різні! За статусом, за походженням, за всіма критеріями, які лише існують. Про що ти мені пропонуєш говорити зі сватами? Про худобу і городи? У нас єдиний син. Ми все життя старалися, щоб у нього все було на вищому рівні. А тепер що? Як ми друзям-знайомим в очі дивитимемося: син знайшов сіру мишу! Не псуй йому життя, як мама прошу». «Мамо, припини! Я кохаю її! Ми одружимося!» – зірвався зі стільця юнак, вмить побілівши. «Сядь! – втрутився у розмову батько, силою всадовивши сина назад. – Ти ще зовсім зелений, що ти знаєш про кохання? Таких Оль у твоєму житті ще сотні будуть».
Як добігла до гуртожитку, не пам’ятає. «А все ж дівчата були праві, – кусала губи й зрошувала сльозами подушку», – тепер всі наді мною насміхатимуться. Не лише студенти, а й родичі, яким батьки на радощах все розповіли, до майбутнього весілля поволі готуючись. На тиждень впросила у знайомої лікарки довідку про хворобу. За цей час встигла з’їздити додому й поїхати до медичного вишу у інше місто, розпитати, чи можна до них перевестися. Оскільки її прізвище знали, адже була переможницею не одних всеукраїнських олімпіад серед студентів подібних вишів, погодилися одразу.
Роман дізнався від подруг, куди перевелася. Приїздив кілька разів, запевняв, що дуже її кохає, що вони все зуміють самі, все здолають, адже єдине, чим погрожують батьки, – припинити матеріальне забезпечення сина. Ольга вірила у нього. У себе. У них. Але у вухах так пронизливо-боляче дзвеніло: «Не псуй йому життя! Як мама прошу». А вона дуже його кохала.
***
– Ольго Петрівно, у нас новенька. Одразу розподіляти в кімнату чи, як завжди, спочатку до Вас в кабінет? – молода медсестричка зайшла до кабінету головної лікарки приватного будинку престарілих.
– До мене, – відповіла, не відвертаючи голову від ноутбука, гарна вишукана жінка.
– Ти? – у жінки в колісному кріслі від здивування збільшилися очі.
– Ми знайомі? – запитала, вдивляючись у втомлене виснажене обличчя.
– Так. Я ж мама Романа, – відповіла та і одразу чомусь заплакала. – Пробач, дівчинко. Поламала я долі всім. Якби ти знала, скільки разів про свій вчинок й свою гординю шкодувала. Як тепер у Бога прощення вимолити? Я й не знала, що це твій заклад. Прізвище ж у тебе ніби якесь інше було.
– Я взяла чоловікове, – мовила сухо, без жодних емоцій.
– Ти заміжня? Маєш дітей? – запитала притишеним тоном.
– Так. Ми з Русланом удвох відкрили і розвиваємо цей заклад. А дітей маємо двоє. Синів, – знову відповіла сухо і рівно.
– А Ромчик мій загинув. Давно. Він же тоді дуже пити почав. Ми подумали, постраждає і втишиться, все у нього налагодиться, – старенька дістала з кишені хустинку й піднесла до ока. – А він продовжував пиячити. Взяв академвідпустку. Коли повертався додому п’яним, збила машина. За три дні в реанімації помер. А чоловік мій помер ще п’ять років тому. Кілька інсультів прикували мене до інвалідного візка. Племінники, на яких переписала все майно, влаштували доживати віку сюди.
Ольга мовчала. Чи хотіла вона щось сказати? Хотіла! Але тоді, багато літ тому, коли боялася, що збожеволіє від розлуки з найріднішою у світі людиною. Зараз уже ні: все сталося, як сталося.
– Віко, – натисла кнопку виклику секретарки, – поселіть новеньку й забезпечте усім, як належить. Краще у праве крило, там затишніше.
– Пробач мені, Олю, – обернулася уже в дверях вимучена життям й докорами сумління колись така поважна особа.
– Бог пробачить, – відповіла знову без краплі емоцій.
