Він починав розкопи тоді, коли однолітки грали у дворах, а долучився до одвічної пам’яті у тринадцятирічному віці, коли вперше натрапив на розграбовані залишки солдатів Другої світової війни під рідним Слов’янськом, назавжди зрозумівши, що залишати полеглих просто неба – це злочин проти людяності.
Олексій Олександрович Юков народився 9 вересня 1985 року, а у 2013 році офіційно зареєстрував пошуковий загін Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм», самотужки відновлюючи транспорт, знаходячи спорядження і не маючи жодної державної підтримки на зорі своєї місії. Коли у травні 2014 року під Слов’янськом бойовики збили українські гелікоптери, саме його загін першим вирушив у небезпеку забирати тіла, а згодом вони вивозили загиблих з-під Іловайська, Дебальцевого та інших гарячих точок Донбасу.
Вам також може сподобатися
За роки російсько-української війни – спочатку у складі волонтерської місії «Чорний тюльпан», а згодом самостійно – команда «Плацдарму» повернула з небуття та передала на ідентифікацію тисячі полеглих, серед яких були як українські герої, так і тіла ворогів, котрих використовували для обміну загиблих українців. Родини зниклих безвісти знали його особисто, бо для тисяч людей він був єдиною ниткою надії дізнатися правду, отримати рештки рідної людини й нарешті закрити гештальт нестерпного очікування, як зазначає ZMINA. Як згадувала представниця уповноваженого з прав громадян Ольга Алтуніна, Олексій казав їй: «Я маю врятувати багато душ. Повернути їх додому, щоб їх поховали по-людськи», – і це стало абсолютною суттю його земного буття.
Його робота не мала нічого спільного з романтикою археології чи протокольними зведеннями генштабів – він ходив там, де живі бояться навіть дихати, по випаленій, наскрізь просоченій смертю землі Донеччини. Як констатує Радіо Свобода, у документальному фільмі «Поверніть мені ім’я» Олексій озвучив пронизливу фразу, яка стала його життєвим кредо, епітафією і водночас найболючішим пророцтвом: «У мене життя не вистачить, щоб повернути з цієї війни останнього солдата. Я не можу зупинитися, поки я не знайду останнього…»
Те, про що Олексій розповідав у інтерв’ю для Укрінформу та у публікаціях Ґвара Медіа і Громадського, не вкладається у жодні рамки людського сприйняття: пошуковцям доводилося балансувати між двома світами, збираючи рештки під прицілом дронів і ворожої артилерії, працювати за сотню метрів від позицій супротивника у сонячну погоду, коли кожен рух фіксує вороже око, та негайно евакуювати загиблих через загрозу від диких і свійських тварин, здатних знищити тіла на нейтральній смузі. Попри жорстокість навколо, «Плацдарм» ніколи не зневажав жодного тіла. Як підкреслював Юков у розмові з Громадським, вони забирали і українських воїнів, і ворогів, адже кожен повернений російський солдат давав реальний шанс на обмін живого українського Героя. Олексій Юков вірив, що душа не знайде спокою, поки не повернеться додому.
Його земний шлях обірвався 5 серпня 2026 року у віці 40 років у Лиманській громаді на Донеччині, коли автомобіль, яким він повертався із чергового завдання, підірвався на міні, як повідомив очільник Слов’янської міської військової адміністрації Вадим Лях, або ж під час самої ексгумації на лінії зіткнення, як уточнював військовий Сергій Гнезділов. «Мій чоловік загинув», – написала у фейсбуці його дружина Євгенія Калугіна, розбивши серця тисяч українців. Як написав журналіст Мар’ян Кушнір, світ здавався звичним доти, доки не обірвалося життя того, хто сам здавався заговореним від смерті своєю вищою місією. Тепер цю місію – шукати не зупиняючись і пам’ятати кожного – залишили нам він сам і його незабутній заповіт, а ім’я Олексія Юкова назавжди залишилося синонімом абсолютної людяності, болючого сумління нації та непохитної поваги до кожного, хто віддав життя за Україну.
