Юля приїхала на вокзал раніше, щоб не запізнитися і вчасно зустріти подругу. Сиділа у кафе, смакувала кавою з булочкою.
– Дозволите?—звернувся до неї високий чоловік з ранньою сивиною на скронях, показавши на вільний стілець біля її столика.
Вам також може сподобатися
– Будь ласка!
Сиділи мовчки деякий час. Потім чоловік запитав:
– Ми раніше ніде не бачилися?
Юля заперечливо похитала головою. У неї промайнула думка: «Традиційний спосіб знайомства. Нічого оригінального». Але розмову продовжила:
– Когось зустрічаєте?
– Так, побратима, щоб супроводжувати до госпіталю. А Ви? – запитально подивився на жінку виразними сірими очима.
– Подругу, з якою не було можливості спілкуватися з лютого 2022-го.
З кафе вони вийшли разом. Познайомилися. І хоч чоловік був не дуже багатослівним, виявилося, що Андрій – військовий медик, у їхньому місті опинився випадково, у службових справах. Сказав, що часто доводиться їздити країною, сам киянин, неодружений, дітей не має. Юля трохи про себе розповіла. Про те, що розлучена, живе з сином-підлітком на орендованій квартирі, бо з Донецька виїхала ще у 2014-му. В очікуванні поїзда на пероні обмінялися номерами телефонів.
А через кілька днів увечері в її квартирі пролунав дзвінок.
– Згадую нашу зустріч, –приємний голос у слухавці нагадав жінці знайомство на вокзалі.
Розмовляли на різні теми, і часто співпадали їхні думки і погляди. Юлю це трохи здивувало, бо відчула споріднену душу. А потім Андрій запросив її на побачення:
– Тільки я у такому місті, куди тобі їхати години чотири. Приїдеш на свої вихідні? Я чекатиму! Електронний квиток на автобус вже у тебе.
Вона зазирнула у смартфон: « Так, є. Значить поїду».
Та на півдорозі до пункту призначення автобус зламався. А вже була дев’ята година вечора. Що робити? Андрій порадив:
– Знайди попутників і викликайте таксі.
Так і вчинила, ще з двома дівчатами на таксі нарешті дісталися потрібного міста. Чоловік зустрів її обіймами:
– Я знав, що ми знову побачимося.
Вона не була готова до нових стосунків. Досить болісним було розлучення, бо набридло бути у ролі рятівниці чоловіка, який поступово деградував як особистість. Його зламала війна: переїзд з рідного міста, статус переселенця, нелюба робота, проблеми зі здоров’ям. Він же був іншим в перші роки їхнього сімейного життя – мав хорошу роботу і престижну професію, був майстром з умілими руками, веселим жартівником, турботою оточував дружину і сина. Потім почав знаходити розраду тільки у випивці. Усі зусилля Юлі змінити його спосіб життя були марними, не допомогли походи до нарколога і психолога, її вмовляння і сльози.
Жінка боялася розчаруватися у новому знайомому. Та сумнівалася даремно. Дві ночі і день, проведені з Андрієм, подарували їй приємні моменти.
За пів року вони зустрілися ще двічі. Він кликав її туди, куди закидала доля, і вона погоджувалася, побачивши електронні квитки на автобус чи поїзд. Андрій не дуже проявляв емоції (його характер теж змінила війна і армійська служба), але поруч з ним їй було безпечно і комфортно. Він був уважним і турботливим, вгадував її бажання, вивчав смаки. Андрій був не надто відвертим, коли розпитувала його про фронтові будні. Лише одного разу зізнався:
– В армії давно, всього набачився. Був трагічний епізод, коли під час ворожого обстрілу прилетіло до нашого бліндажа. Двох побратимів побило осколками насмерть, а мене контузило. Прийшов до тями не одразу, та коли зрозумів, що вижив, вважаю цей день другим народженням.
Юлю ця розповідь зворушила. До цієї теми більше не поверталися, щоб не згадувати про пережите.
З кожною зустріччю обоє переконувалися: між ними існує спорідненість душ, та й близькість приносить позитивний настрій. Головне – що їм було добре разом.
Якось Андрій запропонував провести удвох коротку відпустку. Вона погодилася, та через його зайнятість на службі поїздка відкладалася тричі. Нарешті дочекалася дзвінка:
– Квитки придбані. Ми їдемо!
Було все розплановано, однак війна знову внесла корективи. Довелося змінити маршрут, замість тижня змогли побути разом лише чотири дні. Багато гуляли вулицями міста у центрі України, милувалися природою, сходили на театральну виставу. Час збіг швидко, вона поїхала до сина і на роботу, йому треба було повертатися до своєї частини. На прощання міцно обнялися, й Андрій не приховував:
– Такої відпустки у мене ніколи не було. Мені не вистачатиме твого тепла… Чекатиму наступної зустрічі.
Юля їхала додому засмучена і водночас сподівалася, що доля буде прихильною до них і вона не втратить споріднену душу.
Тамара КУРОЧКІНА.
